Мирославові Небелюкові
Він прибіжить.
Він буде коло хати
на чомусь грати, чимось цоркотати.
І ти всміхнешся, вискочиш надвір:
— Здоров, музико! Чий ти будеш, хлопче?
А він мовчить — вій грає, вій цоркоче —
цей перкалаб малий притік із гір.
І ти стоїш. А що робити маєш?
Все забуваєш. Сльози витираєш.
І просиш: грай чи хоч би цоркоти!
А він — як схоче, цей малий хлопчина.
Одна на всіх на ньому сардачина,
яку ніхто не може одягти.
