Вона несе мені малиннику
і гасить ватри —
хто наврочив, мамо?
Лише її одну,
лише таку
я кличу обгорілими губами,
і руки простягаю на краю,
й шепочу: “Довга, мамо, ця морока”.
Та ватру,
нею згашену,
доп’ю
до дна.
Це п’ють здавен від злого ока.
Це п’ють із темним трунком заклинань,
та згубний трунок слова
доки в мозку
шипить — мов кинута у воду — грань.
Не здерти жару темного коросту.
Згоряють дрова у моїй печі,
і мама грань бере.
Не можна спати
при ватрі цій.
І страшно уночі,
як заганяє іскри в воду мати.
