Все ж озирнувся ліс —
я вже й не кличу —
спинився і стоїть.
І я заснув…
Немовби хтось
погладив
по обличчю —
отак я прокидатися забув.
І все ж дано.
І хай ця мить лукавить.
Та що ця мить! — цей день,
цей рік,
цей вік.
І все ж
мені повірить ліс.
І навіть
помолиться,
як грішний чоловік.
Слова,
які я чув і знав, які,
бувало, шепотів,
сплітають віти.
До них
ще встигну
губи притулити.
Замкну губами сутінки густі.
