Вирвалася з ночі коляда!
Вилетіла з лісу мовчазного!
Сніг летить, на голови сіда,
неузримі, бо ніде нікого.
Скрізь ніде нікого. Ліс і сніг.
Пахне хвоя. Пахне, доки втягне
в коло тіней, мстивих і сумних,
літургійне тло старообрядне.
А тобі забаглось коляди!
А тобі забаглось товариства!
Вік минув, як замело сліди
і втекла на санях доля бистра.
Це життя минає чи тремтить
промінь зірки в смеречини в жмені?
Наче бинда сріберна за віть
зачепилась на скаку шаленім.
Це тобі й зосталося: про все
нагадати, душу прив’язати
до зорі, що коляду спасе,
кинуту у хащі, як за грати.
По-сирітськи
пахне хвойний ліс,
тахне в сяйві місячнім дорога.
Сніг тріщить, згоряючи, як хмиз,
не пече, коли шепочеш: Ольга.
