Рипнуло у двері, аж стіни дрожали
И ступив до хати мадярський посол,
На дворі гук, гомін, багнети блищали
И вив ся, гордився новий триколор.
А сестра збіліла, як гомін почула,
На дворі повстанці під муром кричать,
Сестриця из плачом: “Воля нас минула,
Се кат за тобою, щоб смерти віддать”
Поет се не чує, бо пише легенду…
Побачив посланців, кобзаря сховав,
Сховав го, як свого, під ту реверенду,
Щоб ніхто між ними за нього й незнав.
Посланець до нього: “Співаче старенький,
Дай руку на згоду и з нами, бо час!”
— “Непіду, бо люблю свій нарід миленький.
Ви долю и волю украли від нас.
Тепер ви бйетеся, щоб своє дістати,
Щоб дух ваш усюди знов запановав,
Тим більше нещасних рученьки вязати,
Щоб нарід у гіршім кріпацтві зістав.
Не дбали за долю бідного народу,
Вбіцяли, дурили через цілий час.
Вже ми вас познали, и вашу методу,
Ваша ціль одная: Погубити нас!
Бйетеся за волю й звете до союзу, —
Про нашу недолю навіть и спомин!
Засвітить ще Сонце на руську голузу, —
Хоть бийте, не бийте помежи нас клин!
Довгії столітя, важкії кайдани
Уже нам доїли, уже допекли,
Кати ви, не люди! Лютії тирани,
Нераз кров и слези ріками текли!
Хибаж се свобода — сміятись з народа.
Деж она поправді? — Лжепророки ви!
Успіху не ждіте, бо успіх — то згода,
А згода из вами — то море керви!
Посланці из хати, повстанці до хати.
Имили поета, з собою ведуть,
Ведуть го в желізі по під ті палати,
На руках окови так сумно гудуть…
