Дві сотні баґнетів в долині стояло,
Всі хлопці, як дуби, готові на бій,
Чекали, щоб сонце за гори запало,
Щоб город здобути країні своїй.
Плювали гармати Волохам у очі,
Святую землицю скоростріл изрив,
Вкинулись баґнети страшенної ночі,
Й до сходу зірниці вже труп трупа крив.
На полю широкім йде бійка завзято,
Тече кров рікою, спекла людська кров,
Долину прокляту кровцею зіллято…
В Сиготі чекали нашу хоругов…
Самими штиками до міста добились,
Зраділи невільні, на прихід своїх,
Вже досить грабунком, тирани ділились,
До неба ридає вопіючий гріх…
Не один з героїв впав трупом до дерна,
З Румунів що третий землю трупом крив,
Румунів пятьтисяч, вся збруя модерна,
А наших все меньше, набій виходив!
Повстанці ні сили, ні куль вже немали,
Обняла їх орда, більша дватцятькрат,
В полон їх зігнали, кайдани наклали,
А містом Гуцулів володіє кат!
Наш город в неволі! приймає страждання,
Зазнав він ніколи не думаних мук,
Невільні чекають святий День повстання,
Щоб пута, кайдани спали, з їхніх рук.
Перероблена версія
Дві сотні баґнетів у лісі стояло,
Гуцули відважні, готові на бій,
Чекали, щоб сонце за гори запало,
Щоб місто здобути країні своїй.
Це місто гуцулів! Це ж рідний Сигіт,
Де голос ридання несеться у світ.
І вдарили зразу гірськії гармати,
Загавкав ізбоку тяжкий кулемет,
“Гей, хлопці-молодці, пора наступати,
Одні через яри, одні в очерет.
Край Тиси, зарінком до міста воріт
Ідіть, продирайтесь у рідний Сигіт!”
Добились гуцули до рідного міста,
Стріляли ‘зза вуглів, стріляли з вікон,
Хоробро боролись, та їх тільки двісті,
А в місті ворожий цілий ґарнізон.
Паде серед крови Гуцульщини цвіт,
Ой, лишенько-лихо, не візьмуть Сигіт!
Як сонце підвечір ізнов западало,
То маком кривавим цвіли вулиці,
У самому місті їм куль не хватало,
Неначе зломався їм меч у руці.
Полягли гуцули за рідний Сигіт,
В Сиготі ридання, сваволя і гніт.
1924/1952
