I
— Хто ж там грає, виграває
На ґруні, біля зимівки?
Де ж та пісня залітає
З яворової сопілки?
— То ж, прохожий, знай,
Граю я — Шугай!
— Ой, кому ти виграваєш,
Ой, кому пісень складаєш
ЗВечора і вранці?
— Я співаю, виграваю,
Вітрові, полянці.
Хай лунає пісня,
Моя щебетушка,
У Лази, у Колочаву,
Милій, аж до вушка.
На сопілці проклинаю
Долю прелукаву,
А на рідну Колочаву
Зором поглядаю,
Як багато наспіваю,
Вітром посилаю.
Ой, люблю, як віє вітер
Буйний і повільний,
А його ніхто не здержить,
він постійно вільний.
Він громи блискучі
Голосно звіщає,
Буревії, тучі
Водить, провожає
І метелицю він гонить
І посіє — град…
Вітер — рідний батько,
Приятель і брат.
Він смереки вириває,
Ясені згинає,
Волю він на крилах носить,
Милості не просить.
Думку — подих волі
Принесе нам ближче
І гуляє в полі,
Вільну пісню свище.
Він приносить вістку
Із Лазів мені,
Скаже, чи до неї
Вільно або ні…
Як промовить він до мене
Шелестом листочка,
То я знаю: жде миленька
В скритому куточку.
Принесе вісток для мене,
Принесе дарунки,
Теплі сльози привітання,
Щирі поцілунки.
Як пригорну, подивлюся
В тії очі сиві,
Що говорять щиру правду,
Вірні, незрадливі.
Ох, люблю ті гарні очі,
Личенька рум’яні,
Ті розкішні чорні брови,
Устонька кохані,
Повнопружні груденята,
Стан, немов смерічки,
Дзвінко-чистий голосочок,
Як вода потічка.
Ох, люблю її волосся,
Бо м’яке, пахуче,
І цілую їй обличчя,
Молоде, цвітуче.
Щочки, брови їй цілую,
Пещу, пригортаю,
Із цілого свого серця
Я її кохаю.
І за нею серце
Жаль, туга бере
І вночі так часто
Страх мене жере,
Бо один цілунок,
Що дістану я,
Може коштувати
І ціле життя…
Бо стоїть між нами
Прокуратор з катом…
От, чому блукаю
З вітром, моїм братом,
Бо стоїть між нами
Воля і — тюрма,
Я Шугай, розбійник,
Ох, дарма-дарма!
Та я вибрав волю,
Так воно і краще
І за нею я пустився
Хоч і на пропаще.
Тільки вітер одинокий
Дружньо захищає,
Шелестом у небезпеці
Зразу сповіщає.
Як тріпоче ув осику,
То значить: “Прощайся,
Час ті любощі лишати,
У кущі скривайся!”
Я тоді і розпрощаюсь,
Хоч душа болить,
І під Стримбу почвалаю,
Та до вітру прислухаюсь,
Що він говорить.
Як до мене загуде
Вітер у шувар,
То він каже: “Ой, рятуйся,
Он, чига’ жандар…
Миттю, скоком, без вагання
В ліс ускочу я,
У руках на поготівлі
Гостре сокиря,
Під пахою карабін —
Хай тоді приходить він!
У кишені скритий
Пістолєт набитий,
А за поясом ґранати,
Арсенал багатий!
II
Вітер як заграє буйно,
Лісом як трясе,
То я знаю, що погану
Вістку він несе,
Або лає, проклинає,
Аж ліси ламає.
Ув устах йому прокльони,
І ненависть, гнів,
Бо він бачить кривду, збитки
Наших ворогів.
Ой, нераз мене він лає
І до помсти закликає:
“Гей, Миколо, ти сліпий,
Невидющий і глухий?
Гори, знай, тебе зродили,
Щоб помстився за горян,
Бий, небоже, скільки сили,
Замітай, мов ураган,
Вимітай нечистоту,
Бо ось бачиш, що є тут:
Де в дідів була землиця,
Парилась жентиця, —
Там сьогодні пан полює
І собак годує;
Де колись батьки раділи —
Там пявки засіли,
Де ж була садиб ворота —
Там чужа гидота…
Скрізь, де тільки око гляне
Нарід гине, в’яне,
На чужій роботі пріє,
Тільки животіє.”
Вітер віє і голосить
Виправданий гнів:
“Ось кати твого народу
Бють твоїх братів.
Про життя і смерть рішає
Багатій і пан…
Піт і кров із люду смокчуть,
Вішають селян…”
Сів Микола під смереку,
Бороду підпер,
Тільки вітер знає, що він
Думає тепер.
І зірвався з свого місця,
В зуби скреготав,
Положив на серце руку,
Клявся, присягав:
— Я не буду, як розбійник
Грабувати, красти,
А пошлю я шкіродерів
Чорту кози пасти.
А з п’явок кого спіймаю,
Шию відкручу,
Буду месником народу
Кривду відплачу.
