Немов блискавиця із неба, якраз
Страшна вість журбою насіла,
Що десь один вогник доблимав-погас,
Що свічка життя догоріла.
Упала одна із мільйонів зірок
І хоч ні разок не світила,
Ця втрата зарилась до мізку-думок,
І серце в грудях придавила.
Мій Батько так важко дітей годував,
Постійно трудився в роботі,
Нераз недоїв, і нераз недостав,
В труді, на слоті й на морозі.
Було, вечорами вертався до нас,
В кишені з дрібними дарами,
То це був і щастя і радости час,
Любов’ю дрожав він над нами.
Але як зі смутком додому вертався,
Й до нас промовляв він замало, —
Ми знали, що в ньому журба завелась,
Що на гостинця не вистачало.
…І ось і скінчилось, кінець надійшов,
Недуга взяла без поліки,
Уста заніміли, застинула кров,
Закрилися очі навіки.
А ненька убога, брати ще дрібні,
Біда до вікна заглядає…
На серці так сумно, так важко мені,
Душа моя плаче, ридає.
1925/1970
