Ох, як тутки нудно,
ох, як тутки сумно,
вже на березині і птах не співа’,
лише я блукаю.
Ой, гаю мій, гаю,
чого ж бо у мене
душа так рида’.
Життя скрізь жебраче,
ще й ворон щось кряче,
закрякав-заплакав, полетів у даль.
З лісів залітають,
поля покривають,
такі ж вони чорні, як наша печаль…
Був нині у місті.
Робітників двісті,
самі лісоруби, стояли на суп…
Така “допомога” —
старцям із порога…
Панам з комітету на що дроворуб…
Стоять лісоруби,
цокотять у зуби,
прийшли напорожньо з державних лісів.
Обурені люди,
й картоплі не буде…
Нема сірячини, нема постолів…
Стоять лісоруби,
в них зсинілі губи,
і зморщки на шиї, біда на чолі,
бо самі турботи —
немає роботи,
лічитимуть тільки свої мозолі.
Це правда, не казка,
така панська “ласка”
обурить людину. Я з міста пішов
полями — лісами
з важкими думками,
спокою одначе в душі не знайшов.
1927/1962
