. . . . . . . . . . . . . . . . .
Чекав, моливсь, щоб згинуть хоч під плотом,
Тільки на волі, а не в тюрмі
І бачить він свій шлях, повен болотом
Людського мозку, в хвилі бурній
Розприсканого, з кровю разом.
І бачить він тюрми, повні рабами,
Огнем спалені села й міста,
І бачить він торгувати богами,
Й плакать обплюваного Христа,
На шибениці каменній.
І бачить він страшенно біді терпіти,
Дітей нещасних, безплодних гір,
За наказом постити, голодіти,
В користь богам своїм — тим малим
І класти шию під топір.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
О, доле нещасна!
Одним даєш двома руками,
Другі бідують з віка в вік,
Одних скотина ліпше маєсь,
Як та, що зветься Чоловік.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Несе псика в пазусі пані,
Цілує, пестить, мов дитя,
Думає бідна сиротина:
“От, що варт бідного життя,
Коли в панів і пес дорощий,
Як я, що маю людську кров…
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Був я в життю нераз голодний,
Незнав що інше, як біду,
Не їв я вчора, ані нині,
Тай майже й завтра небуду…
. . . . . . . . . . . . . . . . .
“Не бий мене, бо і я также
З такого тіла, та з керви,
Як ти, твій батько, а навіть
Сам цар на троні. Але ви
Непризнаєте наказ Бога,
Якому служить батько твій,
Куєте далі рабам пута,
На їх землиці, на святій.
Не бачите ви короткозорі,
Що море вже сяга по трон,
І прийде час, що ті невільні,
Від Попраду, аж поза Дон,
Всі заревуть, мов грім из неба
Одноголосно: — “смерть царям!”
І зваляться горді корони,
Під ноги рабам.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
