Лілеї, лілеї, які ви сумні,
На вас подивитись так тяжко мені,
Знайомої руки зірвали з стебел,
На мойому бюрку були дотепер,
(Для вас це, напевно, прокляті часи),
Змарніли, зів’яли бо дармо чекали
Небесного сяйва, напою роси.
Росли для палати у бронз-алябастер,
В грядки мармурові належали ви,
Пречисті, мов янгол, невинні, як панна…
Та смерть препогану у мене знайшли
І я тепер каюсь, бо я вас убив:
До вази я навіть води не налив,
Й посохли-померли лілеї мої,
На них подивитись так тяжко мені.
1923/1952
