Пам’яті Григорія Тютюнника
Бувало, вигляну раненько із вікна,
А він до лісу йде понад рікою,
З вільшини палицю тримає під пахвою,
Прямує берегом, де мріє далина.
Ірпінь шумить, розбурхана весною,
У вир корчами крутить аж до дна.
І в нього в серці стугонить війна
І б’є у вічі чорною грозою…
А потім повертається назад,
Натомлений в дорозі, як солдат,
Несе задуму, як життя, безкраю,
Й чоло його в задумі тій сія:
«Вкраїно мила, доленько моя,
За тебе я у цім житті згораю…»
