Ти знову, сестро, нині нагадала
Мені той степ, і ту страшну війну,
І ту теплінь, і степову весну,
Коли бійців ми наших виглядали.
Вночі не спали, бо до ранку канонада
Все гупала, і степом йшла луна,
Коли ж змовкала, серед ночі тишина
Була для нас неначе чорна зрада.
А вранці знов ми бігли до курганів,
Можливо, наші степом вже ідуть,
Та в них була важка й далека путь,
І маревом здавалось нам світання.
Бо степ безлюдно всюди даленів,
Лиш мріли сиві і сумні кургани,
Яскріли всюди червоно тюльпани,
А шлях між ними порожньо сірів.
Як настраждались ми в чеканні. Мати
Раз вийшла з нами, довго з-під руки
Вдивлялася у відблиски ріки,
Вдивлялася за обрій сивуватий.
І раптом аж здригнулась: між травою
Мигнули сірі тіні, знов і знов.
Та так, що степ під сонцем захолов,–
То бігли вовчі зграї ковилою.
Чи їх злякали вибухи снарядів,
Чи степ од вибухів за обрієм горів,
Хто зна. Та балками поміж сухих кущів
Вони все бігли й бігли безпорадно.
Нас ніби вітром здуло із кургану,
Опам’ятались вдома на печі.
В станицю наші увійшли вночі,
Ми чули голоси їх на світанні.
Які ж були то рідні голоси,
Обличчя рідні, очі, рідні руки
Після тяжкої, довгої розлуки,
Що вже й чекати не стачало сил.
Ми кожний день у степ ішли по квіти,
Тюльпани рвали,– степ ще так не цвів!
Від краю і до краю пломенів,
Горів, мов жар, ніде було ступити.
А мати квіти на пероні продавала,
Принаймні так казала нам завжди,
Сама ж солдатам роздавала молодим,
Коли їх на фронти випроводжали.
Приходила натомлена вночі,
Приносила хлібину чи тушонку
І плакала, бо жінка похоронку
В дорозі їй читала, плачучи.
А степ все цвів, і йшли, і йшли солдати,
За Дон на Україну йшли і йшли,
А ми тюльпани їм з надією несли,
Щоб легше їм було до бою стати.
Ти знову, сестро, нині нагадала
Мені той степ і ту страшну війну,
Тюльпанів море, степову весну,
Коли бійців ми на курганах виглядали.
