Змивала мати на посів
Пшеницю в цебрику дубовім
Від головні і бур’янів,
Від пилу й залишків полови.
Із братом воду я носив,
А він просив: «Ну досить, мамо,
Ти й відпочити не даси,
Все ллєш у цебрик, наче в яму».
Вона ж зливала раз у раз
На землю воду помутнілу
І, незважаючи на нас,
Роботу скінчити хотіла.
І все спливало, лиш зерно,
Одне в одно, янтарне, чисте,
Лягало золотом на дно
І грало барвами іскристо.
Пройшли літа… і я змужнів,
Давно врожай зібрала мати.
Та весну ту і той посів
І завжди буду пам’ятати.
Бо хочеться мені давно
В житті поезії такої,
Щоб кожне слово, як зерно,
Лягло на дно душі людської.
