Балада
“Чи тиж мене вірно любиш,
Козаче чорнявий,
Чи, жартуючи зо мною,
Тільки вводиш в славу?”
— “Не жартую, моє серце,
Буду вік кохати,
Нехай тільки віддасть тебе
Та за мене мати”.
– “Чи яж тобі не казала
Козаче, серденько,
Що за тебе віддасть мене
Старенькая ненька?
Хибаж тая циганочка,
Дивлючись в долоню,
Не казала, що я в нені
Щастливая доня?
Дались мині-таки в знаки
Тиї вечірниці…
Не віддасть мене за тебе —
Піду у черниці”.
Зорі сяють; серед гаю
Дівчата сьпівають,
А дівчину парубчина
Давно виглядає.
Не виглядай, бо не вийде:
Мати не пустила;
За сусіду багатого
Її заручила.
“Мамо, мамо, що ти робиш?
Чи миніж з ним братись?
Хоч худоби в його сила,
Чи йомуж кохатись?
Бодай же тій циганочці
Долі не діждати,
Коли мині не схотіла
Правдоньки сказати!
Буду клясти — споминати
Тиї вечірниці…
Мамо, змилуйсь надо мною
Віддай у черниці!”
Не віддала. Біле личко
Від сліз помарніє,
А сусідки-воріженьки
Скажуть: багатіє.
“Не діждете воріженьки!
Най вас Бог прощає…
Як згубили свої душі —
Тільки місяць знає…”
По над шляхом біля гаю,
В одну домовину,
Положили, завалили
Козака й дівчину.
Кожну весну, як дівчата
Веснянку сьпівають,
Про коханнє тієй пари
Сумно споминають.
Кожну весну, на могилі
Тяжко мати плаче…
Над старою головою
Тільки ворон кряче.
