Василь Кулик – Захожий косарь: Вірш

Захмарилось сонце, вітрець повіває,
Легесенько травка у покіс лягає;
Співаючи пісню, дівки й молодиці
У валки громадять зелену травицю.
Лежу та дивлюся: «Вродливий та гожий,
Як дуб кучерявий, косарю захожий!
Як дуб кучерявий понад бурянами,
Так ти виступаєш поміж косарями;
Перед усій валці ведеш по травиці;
Дивляться на тебе дівки й молодиці,
На красу козацьку, на личко червоне,
І ніхто в покосі тебе не нагоне;
Ніхто краще тебе не вивершить стога;
А корця горілки і рука не трога.
Чого ж, мій косарю, на косу схилився?
Чи то ж занедужав, чи так зажурився?
Чого, одвернувшись, косу виклепаєш,
Щоб ніхто не бачив, сльозу утираєш?
Спочинок настане, від гурту відходиш,
Та таку ж то пісню жалібну заводиш?
Чого, мій косарю, як зірки засяють
Й дівчата співають,
Як спочити треба,
З своєю журбою
Лежиш під копою,
Дивлячись на небо,
Смутний, невеселий? Скажи, мій косарю!»
«Спасибі за ласку, пане господарю!
Спасибі! А перше мушу запитати,
Чи вам же нетягу мене розважати?
От бачите, пане:
І сила косарська, й краса б то козацька,
Та що з того стане,
Як доля ледацька!
Згадав, що з косою цілий вік блукаю
По чужому краю,
А нігде притулку й хатини не маю;
Що важко працюю на чужому полі,
А дітки десь дома невчені і голі;
І сохне та чахне бідна молодиця,
Що не прийде батько на них подивиться;
Що дибає десь там старенькая мати,
Що нікому буде стару й поховати
Та над грішним тілом хрест постановити…
Та все б те нічого. Бога б не гнівити,
Якби було вільно правду доказати,
В Гетьманщину тую назад простувати
По чесній дорозі… Та сором сказати,
Прийшлось у острозі мури оглядати.
Щось там написав наш мізерний п’яничка,—
Прощавайте, діти й жінко білоличка!
Повели небогу… Сира кам’яниця…
Що маєш робити? Проситься, молиться?..
Як Господь не гляне,
І добрий, та злодій…
Не домовлю, пане!..»
«Годі, брате, годі!»