I
Знов і знову борюся я з тугою,
Знову дивлюся в вікно на змарнілі гаї;
Вітер аж свище, і хмара женеться за другою,
Ніби кудись то їх манять надії свої.
Є ще і в мене надія чудовна й ясна,
Є вона чиста, свята й бездокірная,
Отже боюсь, щоб не зникла й вона
Так, як і іншії мрії невірнії…
Щось вона мерхне, мов місяць за тучами;
Мов тії хмари, мішаються сумні думки;
Чується в грудях хвороба глитучая,
Мріється смерть і нічогости вічні віки…
Годі вже, мабуть, мені у надіях кохатися,
Годі про славу та долю Украйни гадать;
Ні, вже надій тих оправдження мені не діждатися,
Слави собі і Украйні добра не надбать!
Ні, вже пропав і пропав без поверну я —
Груди вже стиснуло й дихать не сила;
Чую, що смерть потайна й ненажерная
В вічні обійми мене обхопила!
Ой підожди ж ще хоч рік, моя любая!
Ой роздійми сі обійми холоднії!
Хай ще не зціплю, заклякнувши, зуби я,
Хай не порину ще в Лету безоднюю…
1865-1877
