Густий морок скрізь по хатах,
Густіший в будинках,
Що нема душі живої
В сестрах українках.
П. Куліш
I
Ой гримлять, гудуть музики у велебно вбранім домові,
І гостей веселий гамір у музичнім гине громові.
Там рухає без угаву тиск убраних молодиць,
Парубків, дідів бадьорних, і дівчат, у удовиць.
Та в тій зграї невгавучій однії немає дівоньки,
Однії краси святої, однії ясної зіроньки…
І мені той блиск і гамір серця з мук не вирятовує,
А музичний грім і галас тільки нерви роздратовує.
Але ось іще дівчина в дверях залі уявилася,
І здається, що красою уся заля освітилася…
Се ж вона ввійшла до гурту, чудодійно гарна дівонька,
Показала очі карі, личко любе, чорні брівоньки.
Я біжу до неї перший, перший з нею привітаюся,
І милуюсь гарнотою, любим голосом втішаюся.
І щасливий я й веселий серед грому, серед блескоту,
І так любо серце грає від краси святої лескоту.
II
Вздовж по залі тій блискучій серед вихру й гуку
Пишну квітку України веду я під руку.
Привітна вона й ласкава, речі — мов сопілка;
До щирости підхищають погляд і ухмилка.
І питає мене панна, всміхнувшись любенько:
“По кому ваше, паничу, нудиться серденько?
Бо вчасту мені траплялось збоку назирнути,
Що чоло вам задумане й сумом обгорнуте…”
І відказую я панні з щирої чутоби:
“Сум сей, панночко ласкавая, се моя хвороба.
Се бо сум, ласкава панно, кажучи загалом, —
Сум по кращій долі людській, сум за ідеалом…”
“То скажіть же бо, паничу, щоб і я те знала,
В чім же сила, в чім привабність того ідеала?”
“Довга річ то буде, панно! Коротко ж сказати…
Чи здолаєте ви, панно, річ мою дійняти?
Є такії, бачте, люби — їх ще небагато —
Що сим ладом нашим людським звикли гидувати;
Він здається їм грабіжним, він їх ображає;
Скрізь зневага, кривда, злоба в очі їм впадає;
Там щоденно потом плине чесний роботяга,
А йому на долю впали злидні та зневага;
Там же дідич або жмикрут силу-скарб марнує,
Бо з чужого поту й крови дарма користує;
Скрізь панує сила груба, хижі пожадання,
Скрізь притиснуто живущі й чесні поривання;
І не то одрізні люди, а цілком народи
Здавна нидіють в кормизі, гинуть без слободи…
З сії ж речі, ґречна панно, якщо второпали,
Збагнете ви й сум наш спільний й наші ідеали.
Людське щастя, правда, воля замість кривди й лиха —
От в чім наші ідеали і скорбота тиха.
А найкращий ідеал мій, найлюбіша мрія,
Моя думка заповітна і моя надія —
Щоб знайти дівоче серце, на все добре здільне
І в найкращих пориваннях з моїм серцем спільне.
Щоб моя коханка люба і моя дружина
Не була, як інші, пані, а була людина;
Щоб вона боліла серцем від людського болю
І щоб мала ідеалом правду, щастя, волю;
Щоб народ і Україну вміла покохати,
Щоб за правду проти кривди була здібна стати…”
І занісся на речах я… Бо що ж?.. — загорівся…
Світ новий, ясний та гарний ув очах замрівся!
Але панночка з невгоди губки надимає
Та на вборі своїм мовчки брижі розправляє.
Коли ж ось ізнов до мене промовля любенько:
“Забажали ви, паничу, трошки багатенько.
Чи то ж є такії панни? Щось мені аж чудно…
А вже певно, що знайти їх дуже буде трудно…”
“Та невже ж то? — якось гірко я згукнув до неї:
Тобто трудно знайти панну з живою душею?..”
“Та з живою то душею знайдете багато,
Але так, щоб панна з вами стала химрувати
Про якісь там ідеали, про людськую долю,
Та про лад новий між людьми, та про правду й волю…
Ні вже, се бридня, паничу, се не може статись;
Яка користь у ті химри панні заганятись?”
“Панно, панно! — ізгукнув я з болем і стогнанням:
Та чи се ж від вас я чую отаке признання?”
“Але ви ж таки завважте, розсудіть самі ви, —
Заспішила моя панна якось соромливо:
Щоб то панна, та з достатком, та ще мавши вроду,
Турбувалася про долю якогось народу…
Чи не краще ж їй красою гарно попишатись,
Молодим життям солодким любо навтішатись?”
“Можна, панночко ласкава, і вживати світа,
І пишатись, і втішатись, поки служать літа;
Та не все ж про втіхи й думать, як малії діти;
Та і втіхи ще бувають дуже розмаїті;
Є, шановна моя панно, кращії утіхи,
Ніж балі та маскаради, та бридня, та сміхи…”
Але панна потихеньку позіхнула в жменю
І запевно погадала: “Плетеш теревені!”
Мимовіль запнувсь я в мові, бо почувсь аж бридко —
Що за птаха моя панна, стало дуже видко…
III
Ось і другі паничі,
Гологубі й вусачі,
Вже до панни підступають,
З усіх боків обкружають —
Кожен преться, скільки змоги
Й наступа мені на ноги;
Кожен просить на танець
І несе їй на палець
Лесні брехні, захваляння,
Жарти, сміхи, женихання,
І що здря плете-плете…
А дівчина що ж на те?
Перед кожним хирхуляє,
І вертиться, і кружляє,
І плахіттям аж мете!
Відмовляє вона ґречно
На дурбайські лесні речі —
На захвалки ухмилками,
На моргання регітком,
І притупує ніжками,
І махає вахлярком…
Хто ж ті гарні кавалери?
Чиновенство, офіцери,
Хвелтихветні граждаки,
Але все то — мертвяки.
І — гай-гай, гай-гай, гай-гай!
Та живої ти людини
Проміж ними й серед днини
З ліхтарями не шукай!
То нікчемні джиґуни,
Скоробрешки-вертуни,
Дурноляпи-гайдарі,
Тупоглузді лобурі,
Пропияки та гультаї,
Дармостуки, дурнограї,
Марнотратці, цвиндрюки,
Всеросійські лайдаки —
Мотлох людський та хамло,
Що їм кара — помело!
Але й правди ніде діти,
Бо отсі ж пустомолоти —
То ж у нас юнацтва квіти
І російські патріоти!
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Але ось якийсь мосьє
Вже гука: “Лянсьє, лянсьє!”
Ось оркестра заревла.
Танцюрі — гала-гала!
Піднялася метушня,
Тупотня і човгання.
І вихрить народ, гарцює,
Мов ручай, кипить-бурує,
Гомонить, шумить-гуде;
Грім музичний бучно йде
І що далі, то гучніше;
Шолопай над всіх дурніший,
У танцю перед веде, —
І моя свята краса
З ним танцює, аж гаса!
IV
Тихо-тихо виступаю з блискучої залі,
Бо на душі жаль великий, сльози в горлі стали,
Що така краса чудовна, квітка України,
У ганебних пожаданнях безнадійно гине!
Їй, бач, треба блиску й слави посеред громади,
Що людині з живим духом всю нутробу вадить;
Їй в жадобу лайдаків тих спільне залицяння,
Дурноляпів лесні речі, стогни та зідхання.
Та нехай вже хоч і так би, хай була б мизгуха,
Хай була б вихрувата, хистка, легкодуха;
Та щоб в ній чутоб живущих хоча іскра тліла,
Хоч одна струна висока у душі бриніла;
Щоб хоч часом тая іскра серце загрівала,
Хоч вряди-годи струна та душу бурувала.
Але в серці тім порожнім іскри не зіськати,
А чутоб святих, високих і сліду не знати!..
V
Гей, претяжко серце мліє!
Моє сонечко-надія
В хмарах туги загиба
І в душі вже — боротьба!
Мов живая, щохвилини
Уздрівається дівчина:
Постать гарна, личко любе,
Груди, очі, брови, губи…
Але знов же щохвилини
Надокучна думка лине:
Годі дарма химрувати!
Час красуху занедбати,
Бо їй той з душі не йде,
Що в танцю перед веде…
1878
