Він ледве хрест важкий доніс
І став, схилившися з несили, —
Кати той хрест тогді взяли,
Глибоко в землю устромили,
Одежу вбогую вони
Зняли нечистими руками
Й Його, святого, до хреста
Прибили острими гвіздками.
Залізо остре в тіло йде
І кров із ран свята стікає, —
В його ж очах любов одна,
Любов великая сіяє!
І ось прибили на хресті…
Сміються з Нього і глузують, —
Та Він не бачить вже того
І своїх мук Він мов не чує.
У Нього думка все одна:
Про вбогих думка і безщасних,
У Нього в серці все вона,
Ніколи в Ньому не погасне…
Вона горить, вона живе,
Усю істоту обнімає!
І знов в Учителя очах
Святий огонь горить, палає.
Крізь муки лютії свої
Життя він згадує минуле,
І все являється душі, —
Ніщо у неї не заснуло.
Перед очима устають
Народні товпища круг Нього:
То душу змучену приніс
Народ — і слова жде святого.
Він каже їм, навчає їх
Любитись щиро між собою,
І кожде діло освятить
Любов’ю братньою святою.
І тим великим щирим словом
Він підніма пониклий люд,
І, повні вірою без краю,
Усі за Вчителем ідуть…
А там лукаві фарисеї
Та їхні каверзи. — І ось
Невинно кутому в кайдани
Святому стати довелось
Перед своїми ворогами,
І хрест великий понести
І муку витерпіть велику
За слово, за діла святі!
Він чує: мука обнімає…
Він чує: в Ньому все горить…
І ледве чутно Він благає
Катів запеклих: “Дайте пить!”
Жажда пече, смертельна мука
Йому все серце розрива,
І долі хилиться святая
В вінку терновім голова.
В останній раз на світ Він глянув
І на людей, що там любив,
І вмер святий, і перед смертю
Простив своїх Він ворогів.
Лишив сей світ, людей покинув
Своїх убогих та малих —
Святі уста не заговорять:
Їх голос вже замер, затих…
Замер — Та слово не вмирає,
Його те слово все живе,
І до святого діла правди
Людей воно щочасно зве.
Й година прийде — теє слово
Знов запанує — і любов
Знов світ споганений обновить
Й безсилим сили дасть ізнов!
