(На прощання з Україною)
Ой, вийду я в чисте поле, на могилі стану,
Озирнуся навкруги себе, на степи погляну…
Ой, ідуть степи розлогі, скільки око вбачить;
Чого ж душу жаль бере, чого серце плаче?
Чи того, що кругом мертво, що степи німують,
Що над ними перевертні московські панують?
А чи того, що народ наш поник головою,
Зневажений, придушений горем та нуждою?…
Ой, ідуть степи розлогі, скільки око вбачить…
Чи на сих степах безкраїх лилась кров козача?
Чи тут військо народнеє колись ґрасувало,
За Вкраїну, матір нашу, трупом полягало?
Ґрасувало й полягало з надії на волю,
На спокій дітям і внукам, на щасливу долю…
Агей, віки гетьманщини, віки войовиті,
З людським горем, слізьми, кров’ю й славою прожиті!
До вас думка моя лине, над вами витає,
Бо там, бачу, жизть бурує, там народ рухає!
Там я бачу лихо тяжке, і неволю, й муки,
Але бачу і ненависть, і гарматні грюки;
Там я чую скигл і регіт і злобу гримлячу, —
Там біда й щаслива доля в однім танці скачуть;
Там рухавість, там боротьба, там кормига й воля,
Там тужить і регоче українська доля!
А тепера смутні й тихі сі степи козачі —
Спить злиденна Україна, крізь сон чує й бачить;
І не зна, що сталось з нею за півтора віка,
Хто снотвору піддає, хто її люліка…
Гей, прокинься ж, Україно, гей, устань, злиденна,
Спокон віку лихом бита й лихом знеможенна.
Гей, устань же, нещаслива, навкруг озирнися —
На тобі чужинці хижі, мов п’явки, впилися!…
На тобі панують ляхи вкупі з москалями,
Твої соки висисають разом із жидами!
Скрізь, де щастя, де багатство — Москва, жиди, ляхи,
Українцями зостались самі бідолахи!
Твоя пісня, твоя мова, все твоє святеє,
Одкинуте, зневажене, мов зле та лихеє;
Твоїм словом тепер, ненько, той тільки говорить,
Хто в роботі потом плине, кого нужда боре;
Твою пісню, твою думу тільки там і чути,
Де мужики, хлопи стогнуть, до праці пригнуті!
