(Пісні про долю переселенців)
I
Темна ніч стоїть надворі, і свистить-мете кура;
У кутку в холодній хаті в купку збилась дітвора.
Засмутившись, хирна мати над колискою злягла,
У думках, в скорботі батько сидить мовчки край стола;
І тремтять померзлі діти, аж зубами цокотять…
“Мамо, дядя! Мамо, дядя!” — невгамовно белькотять.
“Отже слухай лишень, жінко! — зводить хмурий батько річ, —
В хаті можна й задубіти, затопити б треба піч…”
Але жінка мов завмерла, не сказала ні слівця,
А голодні діти скиглять і до неньки й до вітця,
“Мамо, папи! Тату, папи!” — кажуть бідні дрижачи.
“Дай їм, жінко, хоч шматочок, хоч сухар їм розмочи!” —
Показав несміло батько та й зімкнув ізнов уста,
Але жінка й не рухнулась, тільки сльози все ковта.
“Дай бо, жінко! Жінко, чуєш? Чогонебудь пошукай!” —
І в відказ згукнула жінка: “Ох, хоч серця не вражай!
Лихо тяжке, чоловіче! Се доходить нам кінець:
Вже нема ні крихти хліба, ні цурпалочки дрівець…
Смерть нам в вічі зазирає! Коли зможеш, то рятуй,
А не сила, то мовчи вже, та хоч дарма не дратуй!”
І бліда, скорботна мати від колиски підвелась,
Затулилася руками та й сльозами залилась.
Плаче жінка, плачуть діти, чоловіка жах бере,
Сльози в горлі його душать, дух ісперся, серце мре…
Але ось він трохи згодом із ослона ізірвавсь
І, за шапку беручися, до родини обізвавсь:
“Цитьте, діти, не скигліте! Цить і ти, стара, терпи!
Ось повернеться на весну, то потягнем на степи…
Там далеко за Кубанню, в чорноморських козаків,
Є багацько ще гулящих, неосаджених степів.
Там степи ще не початі, не торкав їх звіку плуг;
Там ліси — один безкраїй непорушений ще луг!
Он туди потягнем, жінко, он туди ми втечемо,
А тутешній ґрунт нікчемний, хату драну продамо.
Хай їй грець, сій жизні клятій, з обнищанням до ширця,
З відробітками без краю і з безхліб’ям без кінця!
Хай їм грець, сим боргуванням, і сим жмикрутам панам,
І жидам, сим живолупам, сим гнобителям, катам!
Так то, жінко! Так то, діти! Ось мій буде рішенець:
Втечемо звідсіль далеко, де світам нудним кінець!
Там у дивнім, вільнім краї всі ми сили зберемо,
Цілині святій, відвічній пильно праці додамо.
І Господь нам допоможе: дасть на хілібі нам дорід,
Дасть на овочі достаток, на худобі ж — добрий плід!
Там простора, світла хата нас від хуґи захова,
Гоготітиме багаттям піч веселая, нова.
Буде в нас постіль м’якая, скрізь одежа на кілках,
Серед столі — хліб як сонце, в хаті — страв гарячих пах…
Агов-гов, бадьорній, діти! Агов-гов, храбруй, стара!
Ще нам доля-ледащиця заспіває і загра!”
II
Але ось уже й відлига:
Сніг потанув, скресла крига,
Капотить із стріх вода!
Господар візок лаштує,
Все добро своє риштує,
Все манаття уклада.
Дітвора півгола й боса
Йому дріб’язок ізносить,
Веселенька і прудка…
Діти, діти, дитинята,
Нерозумні пташенята,
Що то далі вас чека?..
І потяг візок скрипучий,
Дітвору й добро везучи;
Батько й мати пішки йдуть;
Їх скорбота обгорнула,
У думках вони пірнули —
Як то діток довезуть?
Що їх дощ холодний мочить,
Що тремтять вони, дригочуть,
Що їм їжа — сухарі…
Гей, бадьортесь, роботяги!
Набирайтесь добре зваги,
Нещасливі бідарі!
Довга буде путь-дорога
Ваші засоби убогі
Вона швидко відбере;
Доведеться хліба шмата
Під віконню попрохати,
Дехто з голоду помре!
III
Ген далеко серед шляху
Мріють наші бідолахи;
В тягарах худенька шкапа,
Вже на силу підупала,
По шляху зусильно чапа
І руша візок помалу.
День і ніч візок рушає,
Малих діток колисає,
Мов верблюд їздця в пустині;
Господар же й господиня
За візком ідуть, сердеги…
І зайшли ж уже далеко!
День і ніч ідуть сіроми
Без жалів і без утоми,
Бо надію в серці мають —
На нові ґрунти вповають.
Вони йдуть і все міркують,
Про степи, ліси химрують…
Там, далеко від півночі,
В непочатім дикім краї,
Де Кубань степами грає
Й береги глинисті точить,
Там простора і прибрата
Уздрівається їм хата;
Навкруги — лани просторі,
Гурт худоби на оборі,
Хліба повнії засіки —
Слава Господу навіки!
Там дітва вже не голосить,
Їй угіддя — їсти досить!
Вже не гола і не боса,
Аніже простоволоса,
І в гучній, веселій зграї
По двору утішно грає…
Так химрують бідолахи,
І ті химрі — їм розвага,
А привабная надія
І годує їх і гріє…
IV
Гей, злиденні роботяги,
Необачнії блудяги!
Занехайте ваші мрії,
Киньте гарні ті надії,
Що так душу вашу надять, —
Вони швидко вас ізрадять.
Ті ґрунти, що вам бажались
І в думках вам уздрівались,
Ті степи, ліси безкраї —
Вже давно другим дістались,
Їх для вас тепер немає!
Вже давно їх розібрали…
Розібрали — генерали!
Тії саме генерали,
Що в кріпацтві вас держали,
За ґрунти з вас викуп брали!
Бо вони ж таки й труждались:
За “отечество” стражались,
В бенкетарстві знемощались,
По писарнях працювались,
На картярство утрачались!
Всі служили та труждались,
Царським скарбом поживлялись
І в чини великі вбились
І до пенсій дослужились,
Ще й степами поділились!
Поділилися лісами,
Поділилися луками
І усім заволодали,
Що в черкес відвоювали!
Розібрали, розібрали
Гарні землі генерали!
Всі до щенту розібрали,
Вже й купцям попродавали!
Вже купцям попродавали
Й силу грошей відібрали
Та уже й помарнували!
Вже ізнов земель бажають,
На новії зазіхають —
На уфімські, на уральські,
На ташкентські, на байкальські,
На сибірські і бухарські,
На киргизькі і татарські!
Розібрали, розібрали
Пишні землі генерали,
І для тих нема там міста,
Що не мають чого їсти;
І тепер там ніде стати
Тим, що хочуть працювати;
І тепер там ніде жити
Тим, що мусять хліб робити!
V
Але наші бідарі
Ще про жак ґрунтів не знають
І все дальш і дальш рушають.
І малії, і старі
Вже на силах підупали,
З хліба вибились, захляли…
На дітях мертвецька твар:
Їх роса холодна мочить,
Пилюга сліпить їм очі,
Їх пече південний сквар!
Їм ні їжі, ні спочину,
Їх корчій трясе щоднини,
В їх життя вже на гаріль!
Батько й мати стогнуть з лиха —
Стогнуть мовчки, плачуть тихо —
Притискають в серці біль.
Ось над Доном вони стали
Й немовлятко поховали;
Як до Єї доп’ялись,
Знов їм смерть хлоп’я вхопила;
Край Чолбас дочку зарили…
Трьох дітей уже збулись,
Із двома тільки зостались
І у путь ізнов побрались,
За Кубань перевезлись…
VI
Гей степи, поля широкі! Гей, безмежні пустирі!
Привітають вас тружденні хлібороби-бідарі!
Привітають, оглядають, вибирають, де б то стать,
Де б землі остатні сили за той хліб святий віддать.
Але дарма дух радіє й груди хворі роздима.
Там їм вільної містини вже і клаптика нема!
Скрізь, куди не кинуть оком, скрізь привлащені ґрунти:
Там останки піль черкеських, там козацькії юрти,
Там державства генеральські — сила степу, лісу й від —
І пустують вони марно, омина їх людський рід —
Омина, не мавши кошту, боячись орандарів,
Що визискують бідоту, душать темних злидарів.
Де ж їм стать? Куди поткнутись? Де ще зайвії місця?
Там, де багнища та плавні розляглися без кінця;
Там, де гори в голих скелях досягають Божих хмар,
Там, де з віку в вік сябрують вогкість багн і лютий сквар;
Де гуля свинота дика, де панує хижий звір,
Де корчій, лиха хвороба, душить рід людський на вмір.
VII
Проминуло скварне літо, осінь хмарить почала;
Господар в вогкій землянці сидить мовчки край стола.
І панує в хаті тиша, тиша мертва навкруги,
Голосу дітей не чути — всі померли, до ноги!
Тільки долі під кожухом стогне жінка та дрижить —
Вже давно безщасна мати в корчії лихім лежить!
Господар же й не рухнеться — мов завмер і скам’янів…
Чи він спить? Чи думку дума? Чи з журби цілком замлів?
Ні, не спить він сном природним, не в живі думки втопивсь,
Він в себе самого внуривсь, йому вздрячку сон приснивсь.
Йому вздрілась Україна, явма вбачивсь рідний край,
Хата драна, дітки любі — лихо й щастя, пекло й рай.
Ось він — парубок веселий, ще він лиха не зазнав;
Під гіллястою вербою свою любку він обняв…
Скільки щастя, скільки втіхи, скільки ясних, любих мрій!
Скільки в будущині манить гарних, радісних надій!
Ось він знов — уже жонатий; хата вбога, та своя;
Праця тяжка, їсти намаль, але дух іще буя;
Є ще гарнії години: ясне свято, ситість страв,
Любі пестощі жіночі, відпочин від скрутних справ.
Ось ізнов він — уже батько, народився йому син…
Всі клопоти, скрути, злидні — все забув він в день родин.
Вгору дух йому піднявся, радість в серці йому гра;
Він гостей частує щиро, жичить синові добра…
Ось ізнов йому манячить низка інших вже картин:
Скрутні часи, боргування, нещадущий жидовин:
Відробітки, жак худоби, тяганина, бійка, глум,
Нарікання й сльози жінки, плач дитячий, злидні, сум…
Ось картина ще страшніша, серце з ляку завмира:
У кутку в холодній хаті в купку збилась дітвора:
“Мамо, дюдя! Тату, дюдя!” — кажуть дітки дрижачи;
“Мами, папи! Їсти хочем!..” — кажуть знову скиглячи.
А тут засобам убогим вже цілком прийшов кінець,
Вже нема ні крихти хліба, ні цурпалочка дрівець!
Та нема і ніде взяти, хоч гукай, хоч вовком вий!
Нічим діток рятувати, хоч об стіну лобом бий!..
Ось нарешті, мов би снище, йому вздрілась довга путь:
Холод, голод, спека люта, знемощілі дітки мруть…
І скорботного бездольця невимовний жах бере,
І волосся вгору лізе, розум тьмиться, серце мре…
Гей, злиденний роботяго, тільки дарма ти страждав!
Для дітей всю міць поклав ти, їм життя цілком віддав;
Задля їх із родовиша ти у путь важку пустивсь,
Дні і ночі пішки плентавсь, і тепер усіх рішивсь!
Помилився на рахунках і, на доленьку лиху,
Розгубив їх одинцями ти на довгому шляху!
І тепер про людське щастя ти навік покинь думки —
Забирай убогі клунки та ставай у батраки!
1883
