Не пустуй, моя голубко, не турбуйсь мене смішить —
На душі моїй сьогодні мов тягар важкий лежить.
Аж волосся вгору лізе, й піт краплястий криє ліб,
Як обійме мене думка, у який глибокий гріб
Поховали Україну… Поховали крадькома,
По злодійському звичаю, і сказали, що — нема!
Україна — вони кажуть — що за волю кров лила,
За цариці Катерини свого віку дожила;
І не б’є вже в жилах живчик самостайного життя,
Бо заклякла на вік-віки без шаноби й без пуття;
І тепер в російськім гробі її шкура та кістяк,
Що їх тля вже тлить сто років, що сто літ їх їсть хробак.
І чи то ж то тому правда? Чи Вкраїні ж то кінець?
Любко мила, любко рідна, Україна ще не мрець!
Бо її живцем сховали у гробовій глибині,
Знеможенну в скрутах тяжких, в летаргічнім тяжкім сні.
І нема тих чудодійців, не родивсь той велеґань,
Що б той гріб здолав засипать задля вражеських бажань!
Гріб одвертий, спить Вкраїна, і настане колись час —
Її збудить знов до жизні народовців чесний грас.
Любко, рідна, дорогая! Україна — то народ,
А народи не вмирають, а живуть із рода в род;
І, прибиті лихом тяжким, знеможенні в боротьбах,
Вони знову відживають і в кайданах і в гробах;
І встають вони могутні, розруйновують гроби,
І ідуть за правду й волю проти кривди і злоби…
Але ти пустуєш, любко, голосок твій ляскотить…
Чи невже ж у тебе серце за Вкраїну не болить?
1876
