Я з зорею встав до справи,
Україні долі ждучи,
І зростив в душі буявій
Гарний кущ надій цвітучих.
Та знялась лиха негода,
Що Вкраїну обхопила,
І надій цвітучих вроду
Лютим холодом прибила…
Зблекли гарні, пишні квіти!
І вже в серці моїм хворім,
Мов би в пустині неогрітій,
Дуло холодом суворим.
Але ваші гарні твори,
Наскрізь вірою пройняті,
Повні зваги до відпору,
Помогли ваш дух спізнати;
І в душі, мов сонце з хмари,
Виник образ ваш моторний,
З невгасучим віри жаром,
Духом смілий, необорний.
І мені огрів він серце,
Душу хмуру розгодинив;
І, готовий знов до герцю,
Дух мій знов угору злинув!
І ізнов душа буяє,
І ізнов у серці літо,
І ізнов там сонце сяє,
І цвітуть надії-квіти!
1886
