1.
Ой виходжу уночі я на дорогу, —
Крізь імлу блищить вона чудовно;
Ніч мовчить, пустеля слуха Бога,
Й зірка з зіркою бесідують безмовно.
В небесах величність і пишнота,
І земля в блакитнім сяйві спить…
Та чого ж мені в душі така нудота?
Чи я жду чого, чи жаль в душі бринить?
Гей нічого вже на світі сім не жду я,
І за прошлим я ні трохи не шкодую:
Тільки волі та спокою рад би я зажить,
Радий би заснути і спочить.
Та не тим спокоєм замертвілим
Я б бажав зайти у забуття,
А щоб сили у душі бриніли,
І хитало груди щоб життя;
І щоб день і ніч, люлікаючи мене,
Гарний голос чийсь про любощі співав,
І щоб дуб із віку в вік зелений,
Шелестів мені і віттям ковиляв…
2. Скелюган і хмарка
Ночувала хмарка золотенька
На грудях у скелюги старого;
Вранці знов вона майнула у дорогу,
У блакиті граючись раденько.
Та зоставила вогкого сліда
У морщизнах скелюгана-діда:
В самотині він замислився глибоко
І тихенько попуска потоки…
3.
Гірські верховини
Сплять у темних мглах;
Сплять тихі долини
В свіжих туманах;
Пилом шлях не верга,
Листя не тремтить…
Гей надходить черга
І тобі спочить!..
4.
Мов би надгрібок занедбаний,
Що подорожніх закликає
На тихий сум, ралець бажаний,
То так нехай утворка цяя
Твій любий погляд привертає.
І коли може в якийсь час
Згадаєш, як я, химруватий,
Колись тебе кохав затято,
То знай, що з світа я вже згас,
Що серце тут я запечатав.
