I
Сумно в хаті у ткачихи; вбогий каганець
Ледве точить світ мигтючий, бо згорів ґнотець.
Тихо блима він в куточку, ладиться згасать
Й ледве-ледве освітляє лаву та верстать.
За верстаттю молодиця жалібно співа,
І від суму та утоми ниче голова.
Біля неї дочка її, маленьке дівча,
Дрімаючи за пряжею, починка кінча.
А надворі зимня хвижа виє та свистить
І в віконця полатані рветься, порошить…
Ой виводять сумну пісню зблідлії уста;
Де ж то думка ткачишина, де тепер літа?
Чи вита в далекім краї, в чужині ника,
Де тринадцять літ в солдатах дружина блука?
Чи сягає в минулеє, в молодечих вік,
Як надією і щастям був їй чоловік?
Чи про щастя минулеє ткачиха гуде,
А чи тужить перед лихом, що впереді жде?
Годі, доню, — каже мати, перервавши спів, —
Годі прясти, моя рибко, сон тебе здолів.
Бо вже бачу: не розплющиш дрімливих очиць,
Не розведеш із ниткою втомлених ручиць…
Ох, учися, моя доню, учися робить;
Тяжко, серце, на сім світі і трудящим жить.
А ледачий з неславою в світі пропада,
Бо заїдять його злидні і уб’є біда.
От і я немало часу з тобою жила,
Що нема, було, ні хати, ні свого кола;
Що в роботі потом плинеш, нічки не доспиш,
А в чужім кутку насущник сльозами росиш.
Отже, бачиш, є вже хатка, збіжжячко вже є,
І надія на доленьку сили надає.
Потриваймо, голубонько, злидні не навік;
Може й тато повернеться, може хоч на рік…
Може справді… Боже, правий, доленько свята!
Радість душу захоплює, серце аж літа!..”
І свистить та скиглить хвижа, меркне каганець,
А ткачисі щастя мріє і тужбі кінець!
І жвавіш ведеться пісня й стукає верстать…
Добре вміє небіженька вірити та ждать!
II
Щось незвичне, нещоденне
У ткачихи в хаті діється:
Празникове й незлиденне
Скрізь убрання в неї мріється.
Рушники біля біжниці,
Хата вбрана, мов би квітонька;
На самій нова сорочка,
Нова плахта і намітонька…
А у хаті гомін, крики,
На столі пляшки з горілкою,
І солдатську пісню дику,
Хтось виводить, мов свистілкою.
Се б то гості у ткачихи:
Повернувся чоловіченько,
А вона смутна і тиха,
Сум важкий лежить на личеньку.
Щось сподіване вітання
Вийшло жорстке та згордливеє:
Почалися дорікання
І безглузді й образливії:
“Слухай, жонка! Первим дєлом
Ми дадім тєбє нагоночку:
Ти с каким ето пострєлом
Пріжила сєбє дєвчоночку?..
Отходя я нє замєтіл,
Чтоб била тогда бєрємєнной…
Ілі память мнє отшибло
От розлуки долговрємєнной?
І каким манєром, жонка,
Ету хатку ти сработала?
І отколь еті дєньжонкі?
Аль всьо ткацтвом заработала?”
І надбання те криваве
Пропива він, не жалкуючи,
Чести й праці без угаву
В своїй жінці не шануючи.
І сидить смутна ткачиха,
Головою поникаючи
І важке, пекуче лихо
В серці сумному ховаючи.
III
І нема ткачисі щастя, і нема удачі;
Все нелюдське в чоловіка: і звичка і вдача.
Обезвічилась людина, не можна й пізнати:
Ні любови, ні щирости до сім’ї не знати!
Мов би чужий та нерідний: московська говірка,
Солдатськеє поводження і щодня — горілка!
Якісь речі розпуснії та розбишуватість,
Марнотратство безглуздеє і злодійкуватість!
Та компанство невиводне — такеє ж солдатство:
Щодня гульня, щодня бридня та бридке пияцтво!
IV
Тихо знову, тихо й сумно в хаті у ткачихи:
Вже солдат кудись повіявсь, наробивши лиха.
Тільки з рік пробув він дома, та багацько вдіяв:
І набився, й назнущався, і добро розхвіяв!
І вже його не діждатись ткачисі-небозі —
Десь піймали на злодійстві і застряв в острозі.
І працює знов ткачиха на своїй верстаті;
День похмурий і холодний, плачуть вікна в хаті;
І бліда, смутна ткачиха пісні не співає,
Все мовчить та думку дума, стогне та зідхає.
А дівчатко молоденьке все пряде горливо
Та на матір засмучену позира здумливо.
Не діймає молоденьке, чого її мати
Перестала думки свої з нею поділяти.
Чого мовчить сумуючи, чого не говорить,
Яка думка вдень і вночі серце її боре.
Гей, дівчино молоденька! Про що дума мати,
Не тобі про те дізнатись і розтямкувати!
Вона в життя минулеє думкою сягає,
Низку років нещасливих все перебирає;
Розглядає, повіряє життя тридцятьлітнє,
І встає воно їй в думці смутне, непривітне.
Скрізь злегода, злидні, скрути, лихо чорне мріє;
Тільки й просвітку в тих літах, що сама надія!
Скрізь надія, сама одна, а щастя немає!
Але ось уже й надія гасне і зникає!
Згасло світло, що манило в житецьку дорогу,
Що любов їй обіцяло й дружню запомогу!
Важка туга душу вкрила, темна думка чоло,
Уздрівається їй старість голодна і гола!
І беруть жалі ткачиху на лихую долю,
І так хочеться зажити щастя, втіхи, волі…
Але як здобути щастя? Як злидні збороти?
Не зрятують з отих злиднів праця та чесноти…
Треба якось іншим робом з лиха рятуватись,
Треба якось хитрувати, на способи братись!
І під час думок про лихо та про рятування
Їй мигнула думка грішна, грішне пожадання…
Їй згадалось минулеє: ще за дівування
Через неї хлопець гинув з вірного кохання.
Був то хлопець-сиротина, вбожеством прибитий,
Полохливий, мовчазливий і некрасовитий;
Але серце мав він щине, душу мав високу
І зневажене кохання в ній сховав глибоко.
Він на іншій женитися навіки зарікся
І на життя бурлацькеє самохіть обрікся.
А тим часом з чумаками по степах тягався,
Та заробляв із року в рік, та в кошти вбивався.
А розжившись на три пари, став своїх ганяти
Та щороку пару волів нових прибавляти.
І розмігся чумаченько, доля погодила:
Дванадцять пар волів має та ще й грошей силу!
Та не забув чумаченько серця свого кралю,
Не розгубив по степах він за милою жалю.
І щороку разів кілька він старим звичаєм
Привертає до ткачихи, начебто случаєм:
Хоч спитатись про дорогу, хоч води напитись,
Та на любку свою давню трошки подивитись…
Ой на його то ткачиха думкою стріляє,
На воли його та гроші в мислях зазіхає.
V
Не дивуйтеся, сусіди,
Що у двір ткачишин їде
Валка довгая возів
І за ними чумаків
Юрма цілая іде,
Полових волів веде;
Не дивуйтесь, добрі люди,
Що в ткачихи скрипки й дуди,
Талобаси і цимбали
Разом гримнули-заграли;
Що в ткачихи двір гуде
І дружить від танців хата, —
То бенкет у неї йде,
То для неї перве свято!
То ткачиха поминає
Свою вроду молоду
Та, щоб збуть лиху біду,
За коханця привітає
Сіромаху козака,
З калитою чумака!
Він сидить гордіший пана,
Пісню гучно затина
Й гроші, за літо надбані,
Із тугого гамана
Перед себе викладає
І ткачиху обіймає,
Й на музиків він гука —
Бучна вдача в чумака!
От і стихло; світло гасне,
В хаті сон і забуття
Після бучного пиття;
А із неба місяць ясний
На те диво поглядає,
Мов би дума й не діймає,
Що то діється в ткачихи:
Чи то щастя, чи то лихо?
Чи москаля пригорнула,
А чи з іншим шлюб бере?
Чи збула ж то, чи забула
Лихо тяжкеє старе?
Змовкло все, у хаті тихо…
Та чи й справді ж там не диха
Дух важкий старого лиха,
І у щасті уві сні
Всі нуряють? Отже, ні!
Бач, хтось двері відчиняє…
То дівчина вийшла з хати —
Спить там п’яна її мати!
І тривога ісповняє
Серце чистеє дівчаче —
Вона смутна, вона плаче!..
Гей хороша ж ти, дівчино,
Нерозпукла ще квітино!
В тебе личенько смугляве,
Очі чорнії огняві
І живі двигучі брови;
Дише полум’ям любови
Твоє личко молоде,
Й наливаються вже груди —
Що ж то далі тебе жде,
Що то буде, що то буде?..
VI
Гей, немає гірш нікому,
Як дівчата молодому,
Що без батенька зростає
Та ледачу матір має!
Вкриє дім їх тяжкий сором,
І гіркий людським докором
За матусину провину
Покарається й дівчина!
Увесь мир нею гордує,
Зневажає і ганьбує,
І немає їй поради
Від суду, ганьби і звади, —
І, щоб честь зарятувати,
Мусить з дому мандрувати!
Змандрувала таким чином
І ткачишина дівчина…
Змандрувала, ридаючи
Та матусю врікаючи,
Що не в час із плигу збилась,
На любощі полестилась,
На любощі, на розкоші,
На чужі даремні гроші;
Що сорому наробила,
Добру славу загубила,
Сама вийшла на ледащо
І її кара ні за що!
Дарма мати виправлялась
Та на злидні іздавалась;
Дарма доньці викладала
Ті користі, яких ждала:
Що буде, що їсти, пити
І хороше походити;
Що в їх завжди будуть гроші;
Що в достатках та в розкоші
Кинуть люди зневажати
Та почнуть і шанувати.
Дарма все те викладала,
Нічим доньки не в’єднала —
Змандрувала вона з дому,
Як від грішного содому!
VII
І пішла дівчина з дому, в світи потяглася,
У гучнім великім місті десь то найнялася…
Там то дума від зневаги честь свою сховати…
Гей, не в місті та ще в наймах честю красувати!
Місто — ворог чистих серцем, ворог нещадущий,
Тисячами пащ неситих честь дівочу тлющий!
Мов би змій той ненажерний, дівчат проглинає,
Тисячами їх нівечить, в розпусту вкидає!
VIII
А ткачиха із коханцем зосталась на волі;
Заживає того щастя та гарної долі…
Чумак нею втішається, чумак її любить,
Наряджає, мов ту кралю, ніжить та голубить.
Занедбав він чумачество, не ходить в дорогу,
Сидить дома з ткачихою, стереже небогу.
Та чи справді ж то ткачиха чується щасливо?
Чого часом бува вона бліда та сумлива?
Гей, хоч в неї добра тепер стільки, що й не снилось,
А чогось то її серце не задовольнилось;
І хоч злидні-бідування цілком промайнули,
Але серденько жалкує за тим, що минуло.
І хоч їсть і п’є ласенько, гарні вбори носить,
А чогось то її серце все кращого просить.
Якісь жалі в душі чує, сум їй серце точить;
Чогось бажа душа її і чогось не хоче.
Одно — сором перед людьми, друге — біль докору,
А третєє — страх за дочку, одну, без дозору —
Усе теє доливає до щастя отрути,
Усе теє не дає їй щасливою бути.
І почала вдаватися в горілку ткачиха,
Стала нею заливати серед щастя лихо.
Бенкетує з чумаченьком, співа та гуляє,
Голос правди та совісти в душі заглушає.
Байдуже їй, що достатки швидко убувають,
Час від часу зменшаються, а не прибувають;
Вона вперед не дивиться, дбає про сьогодні,
Празникує, що минула доленька злигодня!
IX
А що ж дівка ткачишина, як живе самотня?
Гей, трапилась їй пригода лиха та скорботня!
Се старезна історія, всякий її знає,
А тимчасом встає з життя з віку в вік новая.
Спершу дівка в міщанина себе примістила,
Брала плату невелику і за трьох робила;
Далі, з містом спізнавшися, до купця устряла —
Тут за двох уже робила й плату кращу брала.
Напослідок у будинки найнялась до пана.
Тут і плата була добра і вже інша шана.
З холом часу ізжилася з містом наша дівка;
Незабаром з неї вийшла гарна покоївка.
Гарній служці життя добре скоро сподобалось,
Рідні ж злидні, рідні скрути хутко забувались.
Гарне житло, гарна плата, гарно їсти й пити,
Чом життя такого дівці і не полюбити?
І щодалі вона дужче з містом споріднялась,
А від сільської простоти стиха відчужалась.
Рідні образи блідніли, міські брали гору;
Вже давно їй сподобались і панські убори.
А тут краса, пишна врода, гарні очі й брови,
А тут кругам лицяються паниці й панове…
Як вовки жадні чигають на овечку ситу,
Так пани готові стлити дівку красовиту.
А тут в душі дівчиноньки весна наступає,
Щире серце молоденьке любови жадає.
А тут з гарним паниченьком случаєм зіткнулась,
Спізналася, понялася, та так, що й не зчулась…
Спокусив той паниченько, спокусив так любо,
Та й покинув незабаром на лихую згубу;
Спокусив панич хороший, спокусив так гарно,
І затратив вік дівочий, і затратив марно;
Спокусив панич безсердний, звабив на утіхи,
Та й покинув вагітную людям на посміхи!…
X
А ткачиха своє робить — з чумаком гуляє:
Вже на сором та на славу притьмом не вважає.
За два роки утратила чумака до нитки,
Та не дуже то багато взяла з того вжитку:
Нагулялась з чумаками, набенкетувалась,
А грошима для засобу зовсім не побралась.
Пропив чумак воли й вози, пропив він і ярма,
Почав хліб ткачишин їсти начебто вже й дарма.
І віддячила ткачиха чумака-сірому:
За всю щедрість та за щирість витурила з дому!
Пішов чумак з батіженьком знов місця шукати,
Щоб ізнову чумачеством гроші заробляти…
* * *
Минув ще рік, зайшов другий, і знов старе лихо
Зазирнуло потихеньку в оселю ткачихи;
Зазирнуло в вікна, в двері, в сіни проступилось,
Та ізнов в знакомій хаті міцно оселилось.
І настали знову злидні, наступила скрута,
Та в додачу на совісті з сорому отрута…
А тут донька-красавонька повернулась з міста
Та принесла із собою скорботнії вісті.
Прийшла вона вагітная, матері вклонилась:
“Прости мене, моя нене, що переступилась!”
Затужила з лиха мати, кинулася й бити,
Та про себе ізгадала, не стала й корити…
Бачить добре, що вже дівка ледве зводить духа,
І пішла в село прохати бабу-повитуху!
XI
Чом до ткачихи та доньки цвітучої
Люди не йдуть?
Сором несвіцький та злидні гнітучії
З ними живуть!
Хата холодная, їсти нема чого,
Мати хворя,
Доньку-покритку із кодла ледачого
Люд зневіря…
Злидні гнітучії, злидні незбутнії
В хаті лягли;
Ворога лютого смішки на кутнії
Певно б взяли!
Де ж би їм помочі, де їм порадоньки
Взяти б тепер?
Так не дивуйтесь, що в доньки-красавоньки
Є офіцер!
XII
Гей, не то безщасна дівка, що раз прогрішилась,
Але та котра з відчаю берега пустилась;
Котра себе запевнила, що навік гуляща,
Котра думає про себе, що вона пропаща…
Байдуже тоді для неї, що там скажуть люди:
“Рости, косо, до пояса, я гуляти буду!”
І гуля, дурна дівчина, заплющивши очі,
І від ляку в дальні часи глянути не хоче…
І несе ганьбу й презирство, мов не примічає,
Сором, совість, біль зневаги — все в ній завмирає!
Так то трапилося саме й з донькою ткачихи:
У відчай зайшла дівчина з сорому та з лиха!
І почала віддаватись всякому гультаю,
І не було закоханням ні кінця, ні краю.
Гандлюючи своїм тілом ради хліба шмата,
Не думала, як то буде колись помирати!
Із ступниці на ступницю спускалась додолу,
Напослідок опинилась і боса і гола!
А до того ще й здоров’ям цілком занепала,
І красота загинула, якби й не бувала!
XIII
Звідкіль то світло блищить уночі над дорогою?
Чути пісні і гукання на різні лади…
Ой не дивіться, добрії люди, туди!
Ой проминайте землянку убогую!
Там з городянками, там із солдатами
Донька ткачишина п’яна гуля!
Там між дівками, за пляшку найнятими,
Там головою під гук ковиля!
Свіжість рожевую личка смуглявого,
Брів і очей ізвабливий невгав,
Міч поразливою зору огнявого
Хто б то знайшов тепер, хто б то пізнав!
Очі потухшії, груди запалії,
Пада на плечі стощіла коса…
Де ж ті приваби, колись то бувалії,
Де та чудовна дівоча краса?…
1866-1888
