(Пісні про кохання, зраду та заваду)
Ой на горі жито і в долині жито;
Під білою березою козаченька вбито.Пісня народна
I
Ой у Січі на майдані
Зарухали козаки:
Яргаки, шкурати драні,
І жупани й сіряки —
Все змішалося докупи:
І веселі і похнюпи,
Молодії і старі,
Лисяки й чуприндирі, —
Всі до цвинтаря ідуть,
Сперечаються, гудуть
І гуртуються в громаду —
Мусить бути чорна рада!
Он якийся горлоріз
На порожню бочку зліз
Та розмахує руками —
Щось торочить з козаками;
Он хтось довбиша дубасить:
“Бий, ледащо, в тулумбаса!”
А другий йому в заступу,
Вже ціпком нахабця лупить.
Он якеєсь отамання
Розганяє згуртування
І всьому тому поспільству
Докоря за своєвільство:
“Що се, бесурські сини?
Вже не слухають старшини?
Вже чинити бунт і зваду
Та збирати чорну раду?
Геть звідсіль, лайдацтво голе!
Хто зібратись вам дозволив!
Назбігались чорт-зна звідки
Якісь людськії послідки
Та і ну ламать порядки!
Гетьте, бесурські нащадки!”
А слідом за отаманням
Підійшло таке ж гукання —
І козацтво посполите,
Котре літне й шановите,
Та завзяту молодечу
Почина штовхати в плечі.
Але дарма ждати ладу,
Де знялася чернь на зваду!
Вгамували з сього краю
Молодечу дику зграю,
А на другім рада йде,
З бочки річ козак веде:
“Гей, козаки січовії,
Орли вільні низовії!
Ось погляньте навкруги:
Мов той рай, зазеленіли
Придніпрянськії луги;
Пишним квітом забриніли
Всі степи, що, наче море,
Розляглися на просторі.
Чи подоба ж тепер нам,
Запорозьким козакам,
В куренях отут лежати,
Тілом блощиць годувати?
Гей, сідлайте лишень коні,
Що пасуться на припоні,
Та розмашуйте лиш ноги
Для веселої дороги —
Підем слави здобувати,
Польські землі грабувати!
Там засядемо в ліси
І з вельможної паноти
Надеремо срібла-злота,
Наб’єм туго череси!
Там сухі оці шкурати
І свитки убогі драні
Проміняєм на жупани,
Блаватосні лядські шати;
Бідолаські постільці
На червоні сап’янці;
Там ми знайдем все, що треба;
Там життя — не треба й неба;
Там, як вовк в своїм кублі,
Ми пани і королі.
Притаскають туди пана
Чи безгривого попа,
Що козак який злапа, —
На коліна зараз стане
Та почне тебе благати,
Батьком, паном узивати,
А ти ніж мерщій береш,
Шкуру лядськую дереш;
Притаскають жидюгу,
Той зігнеться у дугу;
Та трясеться та благає,
А козак звичай свій знає:
Бере путом за шияку,
Мерщій цупить на гілляку.
Там з пухових подушок
Натаскаємо й ляшок,
І вельможная панянка
Тобі буде забавлянка:
Ти погримаєш — заплаче,
Тупнеш чоботом — заскаче,
Моргнеш вусом — потанцює,
За стан візьмеш — поцілує…
Гайдамаці в Польщі рай, —
Що захочеш, виробляй,
Навтішаєшся ляшками,
Накохаєшся з дівками,
Та тоді й вертайсь, чубатий,
В Січ на зиму спочивати!”
Ледве змовк козак-речник,
Як піднявся гомін, крик.
Сотні голосів з народу
Загукали: “Згода! Згода!”
Й молодого речника
Підняли на ватажка;
Але цілі тисячі,
Все могутні вусачі
Та статечні козаки
Загукали навпаки:
“Звідкіля взялось ледащо?
І збира ватагу нащо?
Захотілось гайдамацтва?
Хіть бере до розбишацтва?
Розоряти Україну,
Ще не скінчену руїну?
Бач, як гарно він сокоче!
А в Турещину не хоче
Воювать махаметян
Й рятувати християн?
Бач, до чого він завзятий,
Хамський виплодок триклятий,
Та ні сорому, ні стиду
І в заводі він не має:
Бач, прилюдно закликає
До безчестя та до бриду!”
Ось ізнову хтось зіпа:
“Прив’язати б до стовпа!
Під киї його поставить!
Духу в тілі не зоставить!”
Он ізнов до молодечі
Хтось гука такії речі:
“Ви поганці, мерзюки,
А не справжні козаки:
Вас бо зве в розпусту встряти,
Честь козацькую каляти,
А ви, блазні, легкодухи,
Порозвішували й вуха,
Бо раденькі такій мові!..
Лайдаки дурноголові!”
Піднялися спір і звада,
Загула уся громада,
Й серед гуку й ґерґотні
Все кипить, мов в казані.
Ось старії козаки
Вже пішли на кулаки,
Молодії ж парубійки
Вже пустились навтіки —
Геть із Січі повтікали,
А ватагу згуртували!
II
І узброїлась ватага,
Голії бурлаки;
І пішли, пішли на Польщу
Хижі гайдамаки.
І нема в ледачих душах
Іншої чутоби,
Як на кров людську та здобич
Хижої жадоби.
І засіли в лісах темних,
Мов дикії звіри,
Розбоями край рятувать,
Грабунками віру!
І багацько лиха вдіє
Гайдамацька зграя:
Не то Польща, і Вкраїна
Лишенька зазнає!
III
Ой уночі при місяці,
Край левади та широкої
Там співають, розмовляють
Три дівчини ясноокії;
Одна ж дівка чорнявая,
Красовита та вродливая,
Ставна, гнучка і висока,
Мов тополя шелесливая;
І вдивила очі чорні
В небо ясне, миготючеє,
І співає пісню тихо
І сумотну і жагучую:
“Ох ти, зоре та вечірняя,
Місяцева любко вірная!
Чом не рано ти зіходила,
Чом місяця не догонила?
Ой, я ж рано ісхопилася
Й над річкою зупинилася:
Там дівчинонька купалася,
Білим личком красувалася —
Личко ж моє та біленькеє,
Кому будеш ти вірненькеє?”
А на неї хлопець гарний
Нерухомо придивляється,
Її видом та голосом,
Мов святинею, втішається.
А другая дівчинонька,
Жартовлива змалку,
Розпустила косу русу,
Мов тая русалка;
І уперла руки білі
Ув обидва боки
Й заспівала, залилася
Під веселі скоки:
“Ой спать мені не хочеться,
Нудиться серденько, —
Якби ж мені на всю ніч
Козак молоденький!”
І веселий парубійко
До неї підходить,
Бере її за рученьку,
Поруч себе водить;
А третяя мовчазлива
І задумана й тужлива,
Не співає, не лящить,
А зідхнула та й мовчить…
І питає чорнявая
Свого парубка мисливого:
“Чи не знаєш ти, Хвилоне,
Того Клима уродливого,
Що на вулицю в суботу
Він приходив із батовою
І дарував мене перснем
І хустиною шовковою?
Звідкіля він собі родом,
Як він певно прозивається
І чого у нашім краї
З товариством добувається?”
А Хвилон на чорні очі
Брови насупляє
І крізь зуби відказує:
“А хто його знає?..”
“А ти, Прокопе, не знаєш? —
Питає другого, —
Хто такий він, звідкіль взявся,
І живе для чого?”
“Та то прямо гайдамака,
Розбишака, злодій!
Людоріз він там грабитель
В нашому народі!”
“Та невже ж то? Боже правий!
А який хороший!
В оксамиті увесь ходить, —
Мабуть, має й гроші!”
“Та де в біса! Та він голий!
То зарізав пана,
Обідрав, як вовк ягницю,
Ну й здобув жупана!
Може й грошей таким чином
Добув зарізака,
Та протринькає їх марно —
На те гайдамака!
А повернеться до Січі,
Все проп’є до нитки,
І крізь дірки світитимуть
І плечі і литки!
Не вважай же ти, Марино,
І на його вроду, —
Як полюбиш пройдисвіта,
То хоч з мосту в воду!”
І поникла головою
Гарная Марина;
Пильна думка обгорнула
Личенько дівчини…
“Ну, а ти, Орино, як же? —
Хлопець пита другу, —
Чи й тобі той Клим ледачий
Вкинув в серце тугу?”
“А чому б же і не вкинуть?
Відріка Орина, —
Що вже люба, що вже гарна
Та пишна людина!
І ще казав — як не бреше —
Куплю черевики…
То-то радощі вже будуть!
То-то вже великі!
На вас, вайлів, я й не гляну,
Із Климом понявшись,
Та й гукну ж я, заспіваю,
У боки узявшись:
“Клим мене, моя мати,
Клим мене полюбив,
Клим мені, моя мати,
Черевички купив!”
“Ну, а ти ж руда Килино,
Чого зажурилась?
Невжеж і ти за тим Климом
Серцем засмутилась?
Невжеж ж і ти заміняєш
На тих гайдамаків
Своїх хлопців, своїх рідних,
Своїх небораків?”
А Килина, відвернувшись,
Згірка йому каже:
“Відчепися, зла личино,
Відкаснися, враже!”
Аж ось аж гуде —
Ватага іде!
Клим моторний з бандурою
Перед їй веде!
Та йде ж батова,
Та йде і співа,
А ватажок на бандурі
Гарно підграва!
“Ой гук, мамо, гук,
Де козаки п’ють!
Веселая та улиця,
Куди ж вони йдуть!”
Агей, хлопці-хлібороби!
Агей, небожата!
Пропадуть ваші кохані
Та любі дівчата!
Перелюблять їх ледачі
Хлопці-гайдамаки
І жалю-жалю нароблять
Хижії бурлаки!
IV
Край криниці під вербою
Біля відер із водою
Там дівчинонька одна
Загадалася смутна.
На заході сонце пада
І золотиться левада;
Свіжий, гарний холодок
Опускається в садок;
Десь далеко млин гуде,
Із-за ставу пісня йде,
І луна її розводить
На далекі долини,
А із саду, з гущини
Соловей пісні заводить,
Трелі гучні вибива,
Свою радість виливає;
Та Марина не вважає,
Де то, пісню хтось співа,
Й де там млин гуде-гуркоче;
В неї зникла голова
Й мимовіль вона белькоче:
“Що за врода, що за вдача!
Стан високий, чорні брови,
Вуси шовкові, козачі
І ласкавая розмова!
Погляд сміливий, орлячий
Прямо в серце тебе б’є:
І тремтить воно і рветься,
І холоне й розтає…
А як щиро він сміється,
Та як злюба він цілує,
Як голубить і милує!..”
V
А ген край лісу чагарями,
Що розрослися між дубами,
Блукає Клим та люльку курить
І каже сам собі понуро:
“Та вже й нудота ж! Що за знак,
Що не злюбив я гайдамак?..
Від товариства відіб’юся,
Блуджу, нудьгую та журюся,
Та позираю із хмеречі
У маривую даленечу
Та на селю, що під горою…
Притьмом не справлюся з нудьгою!
Чи не почав я вже дуріти
Від тих, мовляв, дівочих чар?
В душі заліг якийсь тягар,
На серці стало аж боліти…
Агей, лиха ж моя година!
Хоча б скоріше до дівчини,
До чарівниченьки в село,
А там би хороше було…
Та вже ж і дівка люба й гожа!
Та вже й чудова ж пишна краля!
Рум’яне личко — повна рожа,
Рожеві губи — мов коралі;
З-під чорних брів блискучі очі,
Мов зіроньки ті серед ночі,
Тобі у душу зазирають,
У нутрі серця вигравають…
Мов чорна гадина — коса;
Мов білі хвилі — повні груди!
Хвилює кров і серце нудить
Її привабная краса!
І як зо мною пойнялася,
Як скоро й щиро віддалася —
Аж шкода ясоньку кривдити…
А доведеться піддурити…
Та й що за лихо? се нічого,
Таку біду знесе небога…”
VI
Ой настала нічка тиха,
Кругом сутеніє,
А в Марини біля двору
Якась постать мріє;
Ой настала ніч глибока,
Все у сні нуряє,
А в Марини біля двору
Парубок никає.
То Хвилон, вродливий хлопець,
Ходить, серцем мліє:
Він Марину вірно любить,
Зайняти не сміє…
Третю нічку ходить хлопець,
Ника, дожидає,
Та Марина не виходить,
Мов би і не знає;
Не виходить, хоч і знає —
Зустрітись не хоче,
Бо звернулось до другого
Серденько дівоче…
Ой хоч хоче, хоч не хоче,
Мусить вийти з хати,
Щоб хоч те, що проминуло,
З ним поквитувати;
Ой хоч хоче, хоч не хоче,
Таки мусить стрітись,
Щоб хоч раз на дальші часи.
З ним порозумітись…
То не явір з тополею
Листям стрепихають,
То парубок з дівчиною
Стиха розмовляють:
“Скажи мені, дівчинонько,
Та щирую правду,
А чи мені тебе сватать,
Чи кинуть назавжди?”
“Ой не сватай, козаченьку,
Не сватай, соболю, —
Я другому доручила
Своє щастя й долю;
Я другому поклялася
Кохати вірненько,
І на тому не розрадить
Мене й рідна ненька”. —
“Ой знаю я, дівчинонько,
Хто круг тебе в’ється,
Та не кохайсь з ним, Марино,
Він з тебе сміється!
Ой знаю я, дівчинонько,
Хто тебе влещає,
Та він твого дівоцького
Розуму питає;
Ой знаю я, добре знаю,
Хто до тебе ходить,
Та він тебе, дівчинонько,
Із ума ізводить!
Бачу, бачу, що не візьму
Тебе я за себе;
Прошу ж тебе, дівчинонько,
Прошу задля тебе:
Покинь Клима гайдамаку,
Покинь волоцюгу —
Нагрожають тобі зрада,
Сором і наруга!
Будеш, будеш, голубонько,
Сором відбувати,
Будеш в ганьбі та нарузі
Вік свій вікувати!”
Тиха вода, тиха вода
Греблі розриває,
Ні на прісьбу, ні на грізьбу
Дівка не вважає.
“Ой рада б не кохати,
Серце понялося;
Не гадала б я про його,
Так думки заносять…
Ой рада б я, козаченьку,
Його й залишити,
Та не зможу, не здолаю
Серденька впинити.
Ой рада б я того Клима
Й навіки забути,
Так не зможу, не здолаю
Із душі ізбути…”
То не лиман, Дніпра гирло,
Від вітру бурує,
То серденько козачеє
Рветься та скорбує:
“Ой дівчино-дівчинонько,
Буде ж тобі горе, —
Утопила головоньку
В глибокеє море!
І вже ж тому моря горя
Та й не висихати,
І вже ж твоїй головоньці
Та й не виринати!”
Тиха вода, тиха вода
Береги ізносить,
Дівчинонька, ридаючи,
Козаченька просить:
“Ой козаче-козаченьку,
Не жалкуй за мною,
Бо що б мені не трапилось,
Я сама виною;
Яке б мені тяжке лихо
Не послала доля,
Нарікати ні на кого, —
Своя була воля!
Тії судженої долі
Вже не відвернути…
Прошу ж тебе, козаченьку,
Мене позабути!..”
І пішов Хвилон від дівки
Тихою ступою,
Поніс в душі відчай страшний
З мукою важкою.
А Марина у леваду
Боязко покралась,
Бо до Клима сії ночі
Вийти обіцялась…
VII
А ніч гарна! Мир утишився,
Заспокоївсь і заснув;
Над землею місяць звишився
І ласкаво озирнув
І село й левади темнії,
Що окрила сива ймла…
Тиша дивная, таємная
Всюди міцно залягла.
Тільки, пісню затинаючи,
Соловейко ляскотить,
А все слухає, дрімаючи, —
Не рухнеться і мовчить…
І в той час тієї тиші
Під березою дрімливою
Стоїть дівчина Марина,
Мов та серна полохливая.
І здригається й тріпоче,
Кожний хрущик зачуваючи,
І слова якісь белькоче,
Себе саму розважаючи.
Вона гостя жде до себе,
Вона Клима сподівається,
І боїться, що він прийде,
І жалкує, що він дляється…
Ось зненацька місяць ясний
У легенькій хмарці згаснув,
Що по небові пливла,
І окрила землю ймла;
Ось свіженький вітерець,
Разом з хмаркою летячи,
Розбудив тополі сплячі,
Зворухнув беріз вершець;
І беріз тривожний шепіт
І тополь і тремт і лепіт
Круг Марини піднялись,
Розійшлися, розляглись…
Все тремтить, рухає
І тривогою сповняє
Серце чистеє дівоче:
Вона вся ж, мов лист, тріпоче…
Шум здається їй докором,
Вона чує жах і сором;
Вона рада б вже й до хати…
Але пізно вже втікати.
Ось легкою манією
Клим з’явився перед нею,
Й перш, ніж ойкнути успіла,
Обхопив її зомлілу!
Він цілує й обіймає,
Вона ж стиха промовляє:
“Ой козаче, пишний квіте!
Ой мій любий, ясний світе!
Чи ти ж щиро мене любиш,
Що цілуєш та голубиш?
Чи не маєш потай всього
В своїм серці чого злого?
Жах і сум мене бере,
В холод кида… Серце мре!..”
І на тії речі вірні
Відрікає Клим прохірно:
“О, не бійся, моя любко,
Моя тихая голубко!
Не вважай, що я бурлака,
Що лугар я й гайдамака;
Я любляче серце маю,
І тебе я так кохаю…
Більш люблю, ніж Чорне море,
Ніж степи наші просторі,
Ніж Дніпро, Славут широкий,
Ніж яри, круті-глибокі,
Ніж могили і пороги,
Ніж луги, густі-розлогі…
Все я теє занехаю,
Все на тебе заміняю!
Не жахайся ж, моя люба,
Станем в парі ми до шлюбу!”
А в дівчини стільки віри,
Як на озері куширу;
А до того стільки ласки,
Як на тихій воді ряски,
І на речі ті глумливі
Відріка вона горливо:
“Ой козаче! Ой соколе!
Моя втіхо, моя доле!
Чи в любистку, чи в шавлії,
Що по тобі серце мліє?
Що без тебе світ не милий,
Що без тебе жить не сила?
Серце в грудях зомліва,
І безсило голова
Тобі падає на груди…
Хай, дізнавшись, судять люди, —
Полюбила тебе я
І тепер навік твоя!”
І киплять любовні речі,
Шум левади буйно йде,
Соловей ляшить, щебече,
Співи радісні веде…
* * *
І не зчулась дівчинонька,
Як ніч промайнула,
А з зорею, отямившись,
В долоні плеснула… —
Ізвів з ума гайдамака
Дівчину люблячу,
Занапастив мення чесне
І славу дівчачу!..
Та звів з ума дівчиноньку
Не п’яну — тверезу,
Бо помогли: соловейко
Та білі берези…
VII
У неділю вранці-рано,
Мов би сонечко,
Сидить дівчина прегарна
Край віконечка.
То Марина час досхідній
Вільно гаючи,
Тихо чеше косу довгу,
Ся питаючи:
“Що ж се таке ізо мною
Та й подіялось?
Чи невже ж оце справдилось
Все, що мріялось,
Все, що снилось, що нудило,
Що жадалося,
І у думці якось млаво
Уздрівалося?
Боже милий! Як же дивно
Все змінилося —
Мов ізнов на світ я
Народилася!
Все зо мною приязненько
Привітається,
Все кругом мені щебече
Й усміхається…
Подобрішало й серденько
Дівчачеє —
До всіх стало воно щире
Та люблячеє.
Всім бажа воно якмога,
Ощаститися,
Тільки Климом не здолає
Поділитися.
* * *
У неділю вранці-рано
Іще й сонце не зіходило,
За селом дівчина вбрана
Климу стежку переходила;
І питала жартівливо,
Прохірненько усміхаючись,
Чого Клим голівку клонить,
Від Марини повертаючись?
Чи постіль в неї жорсткая,
І не гарно в ній вкладатися?
А чи сама пустотлива
І не дає висиплятися?
І чи щиро покохались,
І чи скоро шлюба братимуть,
І чи буде тая ласка,
Що й її до танців зватимуть?
І простояв Клим до сонця,
З нею весело жартуючи,
І тулив її до серця,
І питав її, цілуючи,
Де щасливая та хата,
Що живе такая квітонька?
І чи рада в гості ждати?
І чи вийде за ворітонька?
То Орина, дівка злая,
В Клима гарного закохана,
Сама із ним заграває
І чіпається не прохана!
* * *
У неділю вранці-рано,
Що в селі і не вставано,
Ледве стухли ясні зорі,
Дівка сумная в коморі,
Не заснувши, підвелась
І сльозами залилась…
То Килина молода
Та по Климові рида,
Руки слізьми поливає,
І ніхто того не знає!
IX
Ой у лісі під дубами
В товаристві молодім
Клим гуляє з козаками
І жартливо каже їм:
“Гей, бурлаки низовії!
Гей, дурні шолопаї!
Киньте, хижі людобії,
Рудяні ножі свої!
Занедбали щастя-диво,
Невимовний, святобливий,
Чудодійний Божий дар, —
Не п’єте дівочих чар!
Та немає ж раювання
Над те щиреє кохання!
Воно душу відновляє,
Жизні полум’ям пече,
Серце мре тобі і грає,
Якось любо й боляче!”
І регоче товариство,
Його речі не дійма,
І кохання, як дурницю,
На посміхи підійма!
X
Хто то знишка серед ночі
Попід тином прокрадається?
І в Марини під ворітьми
Кого пильно дожидається?
То Килина, дурне дівча,
Климом гарним зачароване,
Крадькома за ним слідкує,
Мов би ланцюгом приковане.
І до ранку стоїть вона,
Руки білії ламаючи
Та на Клима недбалого
Хоч поглянути вповаючи.
І побачить — тінь майнула,
Хтось з левади прокрадається;
І почує — в хижці двері
Потихеньку відчиняються…
То Марина прийма гостя
І раденька і щасливая,
Свого Клима обіймає,
Шепче речі захітливії
І горить і стигне дівка,
Щасну пару проклинаючи,
І поникне головою,
На доленьку нарікаючи:
“Ой нема на світі правди,
Кривда скрізь і зла й гнітучая,
Що одній щаститься завжди,
А другій журба пекучая,
Що одна в розкошах жиє,
Щастям дивним упивається,
А в другої душа ниє,
Серце кров’ю обливається!”
XI
Але щастя, доля, втіха —
Все принадне та звабливиє —
Все дається нам до часу,
Все минуче і зрадливеє.
А кохання, та ще й палке,
На сім світі найзрадливіше:
Розум мститься за зневагу,
І та пімста найвразливіша.
Третій вечір вже Марина
Клима дарма сподівається;
Третій вечір серцем нудить
Та думками розтікається:
“Що то робить мій коханий!
Де блукає, де гається?
Чи невже ж мене покинув,
І до інших залицяється?
Ой мій орле-козаченьку,
Мій голубе-сизопереньку!
Коли б знав ти, як ти нудиш
Стривожене моє серденько!
Захопив ти в свої кігті
Міцно-дужії, орлячії
Мою душу полохливу,
Моє серденько тремтячеє.
І страшенно і радісно
У тих кігтях мені сталося…
Я ж для тебе, кохаченьку,
Всього в світі відцуралася!
Ой не втопи ж мене, милий,
В тугу тяжку та глибокую,
Не покинь мене на світі
Безнадійну й одинокую!”
XII
А козак іде пізненько,
Гарним одягом пишається,
Згорда вуса собі крутить
Та ще й піснею втішається:
“Гей, ви, брови двигучії,
Гей ви, оченьки огнявії!
Підбив ніжки, ходя пішки,
Я до дівчини чорнявої!
Ой чорняву з душі люблю,
До білявки залицяюся,
А з рудої та з дурної
Щовечора насміхаюся!
Ой чорнява крадьком морга,
Білявая усміхається,
А рудая, що дурная,
Слізоньками обливається!”
Іде козак вулицею,
Дійшов до розтоки
Та й спинився, замислившись
З лихої мороки.
Зайшла йому труднація,
Куди прямувати.
Путь управо — до Марини,
Вліво до Килини,
А се зараз йому збоку —
Оселя Орини.
Він до двору підступився,
Зазирнув в садочок, —
Аж тут раптом розкотився
Срібний регіточок…
Дівка пурхнула від тину
Під крислату грушу
І мов приском посипала
Климові на душу.
І, жагою спалахнувши,
Він в садок стрибає
І Орину прохірную
Хапа, обіймає…
XIII
Ой за селом на толоці цигани стояли,
Туди пізно увечері дівка прибігала;
Прибігала стурбована, коси розпустивши,
Біле личко засмучене сльозами зросивши;
Прибігала манівцями, поколовши ніжки,
Та питала у таборі циганки-воріжки;
І дарунки приносила — два дукати биті,
Та прохала циганочку в біді пособити:
“Циганочко-махлярочко, вволи мою волю,
Причаруй до мене Клима, скраси мою долю”.
А циганка-махлярочка їй не чаклувала,
Тільки пильно саму дівку кругом обглядала;
І циганка-махлярочка їй не ворожила,
Але правду, мов по зорях, дівці говорила:
“Сама єси, дівчинонько, коїш собі лихо,
Бо ти серцем не смілива і вдачею тиха;
Тиха, тиха, несмілива,
Та ще й совіслива дуже,
Та ще й соромлива.
Гарні очі голубії та великі маєш,
А, з парубком зустрівшися, додолу спускаєш;
В тебе коса огнистая до колін сягає,
А ти з нею ховаєшся, бо цвітом рудая!
В тебе стан гнучкий та гарний, рівний, як тополя.
А, ти, скорчившись, сумуєш, ремствуєш на долю;
В тебе груди лебедині, ти ж того й не тямиш
І дівочу постать гарну згорда не розпрямиш.
Нащо тобі, дівчинонько, нащо тії чари?
Краса твоя усякому сама в вічі вдарить.
Покинь же ти, дівчинонько, дарма сумувати
Та візьмися парубоцтво красою звабляти.
Розправ згорда постать пишну, вистав гарну косу,
І заниє в хлопців серце, любощів запросить;
Сміло кидай з очей погляд ясний, веселенький,
І розтопиться від його козаче серденько;
Хто обійме стан твій гарний і могутні груди,
То не треба тому й чарів — твій цілком він буде!”
Прибігала ж дівка в табір засмучена та завгорена,
А вернулася додому осмілена й підбадьорена;
Прибігала до воріжки у відчай страшний затоплена,
А вернулася з надіями, уся радісно захоплена.
XIV
То не в полі дві тополі одна одну та й розхитує,
То Марина з Ориною одна в одної випитує:
“Ой чи була, люба сестро, на улиці сії ніченьки,
Чи стрічала мого Клима, чи дивилась йому в віченьки?”
“Ой я ж Клима зустрічала, в вічі чорнії вдивлялася,
Вела любу розмовоньку і до серця пригорталася.
І про тебе, небіженько, розмовляли розіходячись,
Як ти впала в тяжкий сором, необачно з ним поводячись…
І болить душа в Марини, ремством, злобою палаючи,
І клене вона подругу, руки з розпачу ламаючи:
“Ой дівчино, лиха сестро, ой пекельно-злая гадино!
Через тебе, зле прохірна, моїм милим мене зраджено!
Через чари-чаклування йому так ти сподобалася;
Бодай же ти, розлучнице, завтра й ранку не діждалася!
Бодай тебе пригнітило тяжке лихо невимовнеє,
Що ти рай мій отруїла, щастя ясне та чудовнеє!”
Але гасне люта злоба під тягаром туги,
І вже інша в неї думка, і вже речі другі.
Плаче, тужить дівчинонька, гірко плаче з лиха,
І блага вона Орину і благає тихо:
“Ой пожалій мене, сестро і люба подруго,
Не дай згинуть від зневаги, сорому й наруги!
Та пожалій, подруженько, як рідная мати!
До ніг твоїх припаду я і буду благати:
Верни мені козаченька, верни мою душу,
Бо без його втопитися, задушитись мушу!
Верни, сестро!.. Тяжко дихать, серце завмирає,
І у жилах кров гаряча стає й застиває!..”
І регоче зла Орина, її горем утішаючись,
Промовля зледушні речі, вдосталь з неї наглумляючись!
“Ой було б тобі, Марино, краще зовсім не родитися,
Як ти мала в перешкоді мені з Климом становитися!
Та було б тобі, небого, краще на світ не з’являтися,
Як ти маєш ізо мною за козаченька змагатися!”
XV
То не жарка калинонька садок іскрашає,
То Килина дівчинонька з хлопцями гуляє,
Що за нею хлопці гарні роєм вигравають,
Її красу та чесноти гуртом вихваляють.
Від красух, колись найперших, Марини і Орини
Серце хлопців відвернулось, до Килини ж лине.
Ті красухи зосталися в ганьбі і нарузі,
І Килина найлюбіша в хлоп’ячому крузі:
Ті усіма занехані, від усіх в зневазі,
А Килина люба-мила в шанобі й повазі…
Та не знають того хлопці, дурні молодята,
Кому давно віддалося серденько дівчати,
Хто, одягшись хліборобом у сіру кирею,
Прокрадається до неї аж перед зорею…
XVI
Ой не одна вже Марина з журби загибає,
Вже й Орина плаче-тужить за руки ламає!
Цілий тиждень Клима ждала, в вікно виглядала,
Й, не діждавшись, лиху звістку вона відібрала:
Що зрадливий козаченько давно її зводить
Та крадькома до Килини щоніченьки ходить…
Що Килину й не пізнати — горда та пихата,
Бо Клим любить її щиро, хоче заміж брати…
Ой Марина ж свої втіхи в журбі спокутує,
А Орина від зневаги рветься та лютує;
Одна в тузі та скорботі серцем завмирає,
А друга Килину й Клима клене-проклинає;
А другая присягає відомститись тяжко;
Одна мовчки карається і страждає важко,
А другая присягає відомститись тяжко;
Одна з туги та з відчаю головою ниче,
А друга всі сили пекла до помочі кличе!
XVII
Ой уночі при місяці та біля криниці
Мовчки Прокіп з Ориною сидять на скамниці.
І питає дівка хлопця ніжно та лестиво:
“Чого се ти, козаченьку, смутний мовчазливий?”
І зідхнув зглибока Прокіп, набік відвернувшись,
І відказує Орині, згірка усміхнувшись:
“Ой такую, дівчинонько, я натуру маю,
Що як сяду біля тебе, то все й забуваю…”
А Орина, радесенька, теє зачувала
Та, мов справді дівка вірна, йому дорікала:
“Ой знаю я, козаченьку, чого забуваєш:
Перечула через люди — іншую кохаєш…
Зрадив мене, нещасливу, цілком відцурався,
За іншими, за кращими, мабуть, ти погнався…”
І руками козаченьку шию обхопила
І слізоньки лукавії з очей попустила…
А козак зірвавсь з скамниці, з гніву затремтівши,
І почав казати дівці, з злости аж вчорнівши:
“Та яка ж бо ти лукава, яка зле прохірна!
І лестишся й дорікаєш, мов свята та вірна!
А чи давно гайдамаку отут обіймала,
Чи давно з ним цілі ночі вкупі просипляла?
Байдуже було про теє, як люди судили,
А Прокопа вірненького й з думки загубила…
А тепер, як гайдамака напрокудив гірко,
Навтішався, насміявся й кинув, як ганчірку,
То тепер згодився й Прокіп… Здався на підставу,
Щоб рятував ледащицю з поганої слави!..
Ні, Орино-голубонько, сього вже не буде;
Була в мене та вже зникла із очей полуда.
Шукай собі, кого хочеш, щоб повів до шлюбу,
А я тобі не покрию слави й чести згубу!”
І зірвалася Орина та на рівні ноги
І згукнула до парубка суворо та строго:
“Твоя воля, козаченьку, дорікать за зраду;
Та не смієш ти брехнею мене ображати
І цілком не маєш права чести відрікати!”
“Гай-гай, — дівко! Гай-гай, дурна! — згукнув хлопець гірко, —
Се ти хочеш затлумити вселюдну говірку?
Гай-гай, дівко! Гай-гай, дурна! Гай-гай, нещаслива!
Се ти хочеш удавати горду та честиву?
Се ти хочеш запевнити, що той гайдамака
Тільки грався із тобою, а вінка й не жмакав?
Що спав чесно із тобою, серцем ускромнившись,
І покинув тебе, кралю, тілом не натлившись?
Гай-гай, дівко! Гай-гай, дурна, та дурне й гадаєш,
Бо вже плями в своїй честі ти не залатаєш!”
І, плеснувши у долоні, дівка затужила, —
Таку стерпіти зневагу була їй несила!
Тужить дівка, і тужбу ту луна відбиває
І далеко в мертвій тиші кругом розганяє.
Сумно стало козакові, в серці й жаль з’явився,
Та в жадобі мести й кари він не вдовольнився.
Аж ось дівка з гірким плачем промовила ревно:
“Ой козаче, ой Прокопе, я загибла певно!
Ой звабило палке серце Климу честь віддати, —
Тепер коже має право мене зневажати.
Та чого ж бо ти на мене такий нещадущий,
Для зневаги серце мені на шматочки рвущий?
Пожалій мене хоч трішки, хоча б ради того,
Що було в нас в минувшині любого, святого”.
“Гей, дівчино! — згукнув Прокіп, — про зневагу кажеш,
А яка мені зневага, того і не зважиш!
Я ж твоєї ласки й волі з тобою злюбився,
З надіями, з щастям серця тобі доручився;
Візьми ж, дівко безсердая, візьми на увагу:
Така зрада, така нагла, хіба ж не зневага?
Не місяці я з тобою, роки я кохався,
Аж ось з’явивсь гайдамака — я в дурнях зостався!
Я пестив тебе у серці, як довічну втіху,
Аж ось свиснув гайдамака — і взяв на посміхи!”
Тут козак запнувся в речі — гнів думки захмарив;
І, вхопивши шапку в жменю, він об землю вдарив.
“Піду, — згукнув, — в людорізи! Піду в гайдамаки!
Гайдамаків дівки люблять, ще й шанують всяко.
Є в їх гроші на дарунки, є в їх і жупани,
І хоч як там накапостять, їм за капость шана!
Ми кохаєм, ми шануєм дівок, як святині,
А наринуть гайдамаки, всіх потлять, як свину!”
“Ой, козаче, ой, Прокопе! — згукнула Орина, —
Через Клима кара мене лихая година!
Та не одна ж я упала в сором і наругу;
Перш від мене впала тяжко вірная подруга…
Він згубив обох навіки, та про те й не дбає —
Вже третюю дівчиноньку чести він збавляє…
І невже ж йому не буде ні від кого впину?
Невже ж іще не одну він знепутить дівчину?
Ой, Прокопе, козаченьку, хоч ти заступися.
І за себе і за мене і за всіх помстися!
Нехай наше щастя тихе та недарма гине,
Нехай дух його ледачий з сього світа згине!”
“Прощавай, дівко! — мовив Прокіп, — спасибі за раду!
Відомщу я гайдамаці гірку твою зраду!
Відомщусь за всіх я разом, за все відомщу я,
А тоді — у Луг до Січі навік помандрую!”
XVIII
Ой ще не світ, ой ще не світ, ой ще ж не світає,
А вже козак, уже Прокіп ружину ладнає!
Прочистивши, пробанивши, він жиром жирує,
А протерши, продмухавши, порохом ладує.
І забив набій в ружину та забив він туго,
Щоб кулею свинцевою вчастувати друга.
Ой ще не світ, ой ще не світ, ой ще ж не зоріє,
А вже козак, уже Прокіп у леваді мріє!
Він крадеться, мов би злодій, навкруг позирає,
На стежечці утоптаній місце обирає;
Лихоманка трясе його, він тремтить від злоби,
На месть тяжку, на месть люту чує він жадобу…
І шепчуться стривожено берези шумливі,
Коливають вершечками тополі тужливі…
Аж ось чиясь на стежечці чорна тінь мелькає…
Козак Прокіп ружиноньку пильно націляє;
Спалахнув з полички порох, гучно вистріл грякнув, —
Повалився гайдамака, тільки стиха квакнув…
Поступивсь до його Прокіп, голосно пугукнув
І, одвіту не почувши, в ліб ногою стукнув
І промовив: “Собака ти, то й честь, як собаці!”
І пішов додому хмурий, криючись у мряці.
А Клим лежить теплісінький, лежить, не здвигнеться,
І із грудей, із-під серця, кров із рани ллється.
Лежить козак у сні смертнім, ніхто і не знає,
Ні жалібниць по мерлому, ні свідків немає!
Тільки білі берізоньки шепчуться несміло,
Та тополі, хитаючись, сумно зашуміли…
1863-1878
