Вмер козак на самотині
В тяжкому засланні,
Вмер без свідків, без родини
І без розпрощання.
Вмер козак з нудьги та туги,
В тундрах марно згинув,
Та в листі своїм до друга
Сповідь свою кинув:
«За любов до України
Й рідного народу
Я затратив долю, й волю,
І здоров’я, й вроду;
Та затратив я даремно,
Вжитку не придбав я,
Бо в неволі на чужині
Вік свій звікував я.
Я загинув, люди добрі,
Без ужитку й слави,
Бо не жив я в тій неволі,
А конав я дляво.
Я не жив, я нидів в мурах,
В драговинах гинув
І даремно щирим серцем
До роботи линув;
Бо ні способу, ні волі
Я не мав до діла,
І з відчаю никнув дух мій
І хиріло тіло.
Я загинув, люди добрі,
Без ужитку й слави,
Бо не зжив я свого віку,
А відмучивсь дляво».
Вмер козак, юнак бездольний,
Кинув білий світ,
Та зоставив братам вольним
Щирий заповіт:
«Коли схочуть вас на муки
Вислать на чужину,
Не давайтесь живцем в руки,
Бийтесь до загину!
Бо стократно краще вмерти
З руки махамета,
Аніж ждати в нудьзі смерті
В північних заметах.
Казнь за волі оборону
Буде вчинком месті —
Вість про неї піде в люди
Й викличе протести.
І западе в живі серця
За правду обида;
До жорстоких катів мерця
Сплодиться огида.
І научать глухих чути
І сліпих прозріти.
Розохотять давні пута.
З ніг народних здіти.
Коли ж дасись живцем з руки
На тяжке заслання,
Віддасись на тяжкі муки
Й безвісне конання.
І умреш ти в самотині,
Сам-один умреш ти,
Позабутий на Вкраїні,
Замучений до решти.
І не знатиме громада,
Що ти згинув марно,
Тільки кати будуть раді,
Що вбили безкарно.
І про те злочинство враже
Хіба по столітку
Крадькома історик скаже
Катам навзамітку.
Не давайтеся ж у руки
Катам України,
Не давайтеся на муки,
Бийтесь до загину!»
