Шум-гульня не затихала,
Шумки гучно банда грала,
Поміст гнувся, трясся склеп —
Одна мамця з крісла встала,
Таткови на ухо шеп:
“Чо, татунцю, йдеш так живо?
Та всі з нею бавляться —
Може то для неї жниво,
Всі балакають вічливо —
Дуже всі цікавляться!”…
— Час вже мамцю, йти до дому.
Ну, дитинко, пізно є! —
І дитинка знов по свому
Мені, “дурневи одному”
Тілько болю завдає!
Всіх вічливо попращала,
Всіх манила не на жарт —
Тільки дурня мов не знала,
За весь баль щось раз сказала,
Що й подумати не варт!
Всі кланялися ґалянтно.
На устах всі мали жаль,
Відвели їх елєґантно
В ґардеробу і шикантно
Повернули знов на баль.
Тільки дурень не клонився,
Не ішов за ними в слід,
А з дороги їм вступився,
Вслід за ними подивився —
Затис зуби і поблід!
Всі, вернувши, засміялись:
“Знов берем її на бас,
Дівці клепки обірвались,
Мислить: всі ми закохались…
Не пошиєш в дурні нас!”
Тільки дурень не сміявся,
Змірив оком згірдно всіх —
Вийшов і не попращався,
Аж у сінях зреготався…
Ох, який-то дикий сміх!
У каритку вже сідала,
Хто дивився, не вважала,
Кому бризла струя сліз.
Бо там банда шумки грала —
Танець шумно нісся, ніс!
