Мене знов тягне на той шлях,
Аби в твій дім завести, —
Знов блуджу по тих улицях,
Що їх минати я присяг —
Знов ломлю слово чести!
А он: твій муж з тобою йде,
На трьох ногах ступає:
На двох стоїть, одну зведе
І довбнею вперід кладе
Мабуть подаґру має!…
А ти — се ти?!… Деж тая ярь?
Де той пшеничний колос?
Де личка свіжі, де той чар?
Де грудь филююча, де жар?
Де кручий довгий волос?
Похилена при нім ідеш,
Весь світ тобі байдуже —
Дитинку на руках несеш,
Парасоль від слуги береш,
Бо сонце гріє дуже!…
Я уклонився, — ти сей раз
Якстій мене пізнала:
“Чом не заглянете до нас?
Не раз ми згадували Вас —
Я вас нераз видала!…
Як чую, сватають вже Вас —
Ну, дай вам, Боже, щастє!…”
“Щож коло Вас?…” “Та йдем якраз
До лікаря, все клопіт в нас,
Все тесаме нещастє!..
Усе було би вже якось —
Та діти не судились…
І та хиріє все чогось,
От скрофули якісь, чи щось —
Знов рани вітворились!…”
