Ой Марусю, не дивися,
Як стрінемся, відвернися,
Не моя ти, я не твій —
Бо ти сонце, а я хмара;
Куди хмара сонцю пара,
Ми не пара, жалю мій!
Не дивися вслід за мною,
Чую зір твій за собою —
Я не винен, тільки світ!
В світі серед тої ночі,
Не одні погасли очі,
Не один зав’янув цвіт!
Через світ той і я гнуся,
Стрімголов у низ валюся,
Я поцілений без крил! —
Бо підтяли мені крила,
Ті що ти у лет пустила —
З ідеалів тілько пил!
Я читав нераз папері,
Як ти крила лехкопері
Піднимала в лет мені —
І все сльози заблищали:
Я так вірив в ідеали,
Я так вірив на весні!
А теперка що остало?…
Тії сльози? — то за мало!
Де ті крила, де той лет?
Де до сил своїх довір’є? —
З крил розвіялося пір’є,
Віру здавив світа гнет!
Як нераз в годину чорну
Ті листи твої розгорну,
Думка лине в час тамтой —
Я читаю їх на лихо
І крізь сльози шепчу тихо:
Ох, чому я став не той?!
Я читаю їх і плачу,
А як де тебе побачу,
То і плакати не мож —
Геть від тебе утікаю
І стократно світ питаю:
Чому кожда мрія — лож?!
Ах, чи я ще піднимуся?
Чи коли ще підіб’юся
Так високо в синю даль,
Як було нераз весною?…
Що зробив сей світ зі мною? —
Тільки сльози, тільки жаль!…
