Ой житне колосся на лан поляглося,
А мому серцю так сумно —
Що було минуло, в туман розійшлося,
Я з болю хилюся у трумно!
Туман то не хмара, нахмариться хмара,
То й дощик на квіти порине;
А як з поговору розходиться пара,
В тій парі любов не загине!…
Ой як з поговору, не з чорної зради,
Жалю хоть на себе не буде —
А в тебе на мене є жаль без відради,
Він гонить за мною усюди!
Марусю, не кидай на мене каміннєм,
Я чести такої не варта!
Знебувся я чести із чистим сумліннєм,
Життя мого сплямлена карта!…
Так щож, я не винен, щосб тягне нас, тягне,
Притягне й розтруне від разу…
Марусю, проклятий, хто любости прагне,
Жага її родить відразу!
Ой житне колосся на лан поляглося,
По полі туман покотився —
Коханнє моє як туман розійшлося,
Кришталь же мій чести розбився!
