Твоя правда! — ти пізнала,
Бистра голова твоя!
Так, ти, Дзюню, добре мала,
Що ти мною гордувала,
Бо найбільший дурень — я!
Пайка дурнів за тобою
Увивалась за любов,
Пайка дурнів — не зі мною,
Я став вище над юрбою,
Я всіх дурнів перейшов!
Бо тебе юрба дурила,
Грою мін і грою слів;
А ти мною все гордила,
Хоч ніколи не дурила —
Я дурився сам — дурів!
Ти любов’ю потішалась,
Хоч у всіх був скритий сміх;
З мене явно ти сміялась,
Та надія все боялась
Розтовкти пустий горіх!
Ти пізналась на облуді,
Тай не віриш їх брехні —
І я вже не є у блуді,
Та надіюсь, що по злуді
Ти кохалабся — в мені!
Ти витаєш мене з глумом,
Удаєш кохання дрож —
Хоч мені щось шепче сумом.
А я своїм глупим умом:
Може, може се не лож!
Ну, нехай осудять люди,
Що судився їм талан
Бути всюди, жити всюди:
Чи був, є, або чи буде
Більший де, як я — туман!
