Великий мой жалю, по что мя смущаєш?
По что серцу рани нестерпиме даєш?
Аки мечем острим пробождаєш тіло,—
Щастє моє, щастє, де ся ти поділо,
Же-с мя оставило?
Ах, як трудно в світі без тебе прожити!
Не маю где бідной глави приклонити,
Ані пригадати, де б тя позискати.
Десь в такоє врем’я залаяла мати,
Щоб щастя не мати.
Сам же я не знаю, що мені такоє.
Отець мні і мати не мислили злоє,—
Тая то лютая смерть мя обідила,
Отца й матер вбила, а мя нещаслива
В світі оставила.
І ти, смерте, дивна, же-с немилостива!
Оставила-с мене як блудного сина.
По світі блукаю, одради не маю,
Ой жалю ж мой, жалю! Сам же я не знаю,
Що чинити маю.
Лучше би мні нині вмерти в той годині,
Ніжли скитатися в світі, як бидлині.
Жалю ж мой немалий, неугамований,
Що я жию в світі власне як вигнаний
3-между християн.
І что ж мні за польза, що я живу в світі?
Без престаня тужу аки птица в кліті.
Лучше би в пустині жити наєдині,
Ніжли скитатися в світі як бидлині
В нещасной годині.
До 1742
