Ми ані дня не звідали такого,
щоб чистий простір перед нами став,
і квітнув луг. Нам завжди на заваді
є світ, щоб бачити одне. Ніде пречисте
і неозоре, дихають яким
і відають про все, окрім бажань.
Дитину, що забудеться в цій тиші,
вона сколошкає. Або й мерця,
що тим стає. Бо смерті вже не бачить,
хто при смерті.
Коли б закохані не застували світу
собі самим, відчули б теє диво,
що кожному розкрилося, як квітка,
але за іншим… Жоден подолати
себе не в силі, має тільки світ…
До всесвіту обернені обличчям,
ми бачимо відбиток далини,
що нами й тінена. Або ж і звіра,
котрий німотно дивиться крізь нас.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ми переситились життям
- Попередній вірш → Василь Стус – Мені сьогодні снився сніг
(Оцінок ще немає)