Василь Стус – Ars poetica: Вірш

Музо! Ти стала досить банальною.
Ти, слава Богу,
пізнавши трохи математики,
фізики, астрономії
походивши біля кібернетичних машин
втратила стільки своїх цнот,
що я, аби не любив тебе як жінку,
аби не розумів, наскільки властиве
право жінки розпоряджатися самій собою,
міг би я знати що про тебе сказати?
Довгий шлейф
за тобою пáжі не носять.
Ти, натягнувши вузенькі штанці,
навчилась, часом, і лицемірити:
довгий ніготь, захований в манікюр,
показує на Дніпро,
на вербові котики
і божевільні прориви провесняної висоти.
Вірша можна написати
в будь-якому під’їзді,
коли тільки впевнений,
що не наскочуть дружинники
або відділковий міліціонер
і не почнуть
вичитувати довгі приписи:
“не убий“ і “не укради“,
Ти облітаєш,
як дівчина перед першою шлюбною ніччю,
Музо!
Своїми втратами
ти переконуєш кожного,
що більше немає віри —
ні в Господа Бога,
ні в пришестя Христа,
ні в єдинопрестольну високу мудрість,
ні в поезію,
ні в що на світі.
Музо! Я не картаю тебе.
Хіба я не варт власної віри?
Хіба мені, такому всесильному,
годиться вигадувати себе будь у чому?
А ну ж, коли я повністю
відмобілізую свої сили,
розкидані по цілому світі —
від міністерської зарплати
і до радарів, що націляються в небо —
якої ще віри?
Я один — рушу цілий світ.
То ж хіба я не розумію
малості муз,
своєї дотеперішньої малості?