Іще допіру
мізки сушили тисячі клопотів —
думи про друзів,
дисертацію і любов
обступали мене, рвучи на часточки.
Вічна ворожнеча
калюж і зір,
ворогування чистоти й бруду,
дитинства й надламленої змужнілості,
поезії і гросбуху.
А потім — в гуртожитку
одержав з дому листа,
прочитав —
і облетіли
всі маруди.
Все — відійшло,
ніби сховалось у тінь,
і стали
тільки мама і тато,
і сестра,
і донецька домівка.
Пише тато
незвиклою до письма рукою,
що
- Наступний вірш → Василь Стус – Оці жовті будинки
- Попередній вірш → Василь Стус – Паводок на Дніпрі
(Оцінок ще немає)