Василь Стус – Ми берегли Вітчизни рубежі: Вірш

Ми берегли Вітчизни рубежі,
сховавшись за уральськими хребтами,
після получки самогон хрьобтали,
п’яніли, цілувались і божились,
що дружба є. Що є любов. І є
людська підступність і коханих зрада,
що кожен з нас — озброєний боєць
з руками вкраденими.
А небо добре позира згори,
розстріляне не раз на полігоні.
І тільки глухо хлюпотіла річка,
придушена, мов зашморгом, понтонами.
Ми пили до отьмарення. Тепер —
казарма. Старшина. І гауптвахта.
А там до ґрат припнеться добрий вересень
і вже почне тужить і плакати.
Немов старці, бредуть сліпі дощі,
і задиміли осені багаття,
а тут як слід од зброї одпочинеш
і з арештантською переговориш братією.
Приймаємо присягу. Всі ложки
попереламані, поперебиті,
а б’ються так, що аж дубіє шкіра…
Та не просив у хлопців пити.
А потім вечір. Перевірка. Сон
бере тебе із нарами додому…
… У річці мати вибирає льон,
немов рушниці, між стіжками довгими
в козли складає снопики. Сестра
в вікні над п’яльцями схиля голівку,
заторготить од вітру синя шибка,
а їй здається: повернувся брат.
Іще зарано, рідна. Ще пожди,
за пару зим я повернусь до хати.
І не журись. Уральські злі дощі,
неначе хмари, осінню розплатані,
перегородять сон. І вже нема
ні хати рідної, ані тобі казарми…
Чорніє під дощем моя тюрма
і чорні сосни із тюрмою в парі.