Безмежне, чорне, вигоріле поле,
пооране, у вирвах і ярах.
Куди не глянеш — порожньо і голо:
оце крайобраз твій, мій вічний шлях.
Оце, душе, твоя сумна арена,
оце твій простір, пориве тугий.
Ти знову навертаєшся до мене,
хоча вже з біса збридів, дорогий.
Ані душі, ні просвітку довкола,
немов усесвіт смертю перепах.
Безмежне, чорне, вигоріле поле, —
прооране, у вирвах і ярах.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ізбоку ставши, тільки споглядай
- Попередній вірш → Василь Стус – Ідуть дощі
(Оцінок ще немає)