Білу-білу льолю подимає жар,
довгі руки голі з-понад чорних мар.
Місячна дорога просто в гострий ліс,
журавлів тривога і відьомський свист.
Лисою горою ген на чолопку
стоїмо обоє, ніби на містку,
але вітер, вітер, теміні вода,
поле млою крите і ярів руда.
Пойняло нас небо над усі віки
і осінні згреби й пекла язики.
Стовбури здушили, крони загули,
душі нас душили, водностале йшли.
Пісня водностале в’ється, мов батіг,
полум’я стожале і мисливський ріг.
Тіло перетліло в полум’ї покар
і лице світило з-понад чорних мар.
- Наступний вірш → Василь Стус – Тож не дивуй мені
- Попередній вірш → Василь Стус – Свята бо є, свята єси, скорбото
(Оцінок ще немає)