Василь Стус – Благословенна днино, ти скінчилась: Вірш

Благословенна днино, ти скінчилась.
Урвалася, мов припадковий сон.
Відпраглось. Відчекалось. Відлюбилось.
Бери ж мене, журо, у свій полон.
На окраї життєвого дерзання,
на щовбі дум, колючім і стрімкім,
так тяжко дожидатися прощання
з твоїм ім’ям і в імені твоїм.
Далекий край, ще дальший за видіння,
тонка рука, що виблідла в літах.
І сиза мла. Пітьма. І безгоміння.
Бо душ не відволодає і страх.
Ти пропадеш! Ти зникнеш! Ти почезнеш!
Розтанеш. І розмиєшся. Немов
світанна зірка в галактичній бездні
чи досвітку рожева хоругов.
Ти лиш надія наших двох народжень.
Намарна спроба. Проблиском надій
постала з висі. Хто нам допоможе
його надпити, смертний наш напій?
А сніг іде. Кушпеляться дороги.
О, як напнулась волохата лють!
І потерпає місяць круторогий,
що моторошні зорі опадуть.
Та в’южиться дорога. В’ється, в’ється,
надсило уникаючи біди.
От-от вона, от-от вона урветься
і снігом примете мої сліди.
Благословенна днино, ти скінчилась.
Урвалася, мов припадковий сон.
Відпраглось. Відчекалось. Відлюбилось.
Бери ж мене, бідо, у свій полон.