Блискучі рури власним сяйвом сліпнуть
і ззовні, і зсередини. Струмить
високий день. Як спирту штоф, стоїть
осклілий обрій. Інші в душах тихнуть
і віддаються щедро, як жінки,
твоїй душі, що в сяєві оскліла.
Лиш довжиться твоє високе тіло,
мов ажуровий міст, через віки,
і заслухається великий світ
своєї таємниці. Ледве чутна
струмить ріка надії каламутна,
змиваючи небес осклілий лід.
- Наступний вірш → Василь Стус – Корися, сину мій
- Попередній вірш → Василь Стус – Живи – і мучся
(Оцінок ще немає)