Болото, луки, річка, очерет
так сонно дихають, туманом криті,
вглядаються у воду зорі вмиті,
кажан справляє свій нервовий лет,
там, де ворожить при вогні поет,
у казана дитинство зазирає,
там молодість дібровою блукає,
з болотяного виквіту букет
збираючи. І не спіши вперед,
бо чагарями спогадів прослалась
твоя дорога дальня. Все б те звалось
тобою, тільки приопалих мет
вже крила не просторяться, підбиті
шротиною покори. І не мед —
до себе впасти в рабство. Лиш намет
скидається, як птах у соннім житі.
- Наступний вірш → Василь Стус – Самого спогаду на дні, як зірка у криниці
- Попередній вірш → Василь Стус – Коли б, коли б ви мали, голуби
(Оцінок ще немає)