І
Хтось водить мами. Два чи три їздці,
що становий хребет тобі ламають,
а ти пручаєшся? Їй-бо, дарма.
Відкрийся їм. Корися їм. Піддайся
собі самому, як своїм їздцям,
котрі загнали вкрай охлялу клячу —
їх ворогами поверни до них.
Пусте! Хай водять нами (хто є ми?).
Хай нами водять (що то є — водити?).
Хай водять нами (але хто ж — вони?).
Хай груди пригадають: “бовваніти”
(і, чувши, начуваються пітьми?).
24.2.1971
II
Химери оступають нас, химер,
а вигоріле у вікні минуле —
будучина, що тліє в небутті
за товщею, сліпою, наче вічність —
то дуги вольтові. Чадіє дим
неначе сивий скам’янілий мармур
охлялої біжучої душі.
Розпадистий, укопаний сторчма
у землю перевернуту, очима
у темінь. Навіть голка не проткне
того, що заховавшись многошаро,
згодовує цікавість. От і вже.
А ти бовван. Розпадистий бовван.
Бовван розпадистий, кому відкрилось
життя, чуже, як власна самосмерть.
Що є життя? І що є смерть, бовване?
Химери оступають нас, химер.
24.2.1971.
III
Він там лежав — дванадцять тому літ,
а може камінь той лежить і досі,
на ньому погляд мій
і та прощальна осінь,
і той — найперший — побік себе слід
і обіч світу білого. В пітьму
валунного твердого існування.
У те життя, що певне, як тривання,
ввійти, немов піддатися йому,
щоб був великий сон і довгий вік,
і сосон успокоєне гойдання,
вечірній вітер і гірський потік —
оце доволене собою дляння —
оця нагірня проповідь води,
і сонця спах, як ядерні розщепи,
і Бога мертвого забутий шепіт:
живи і жди. І ще: живи, як жди.
