Василь Стус – Будинок, що навпроти, обтікають: Вірш

Будинок, що навпроти, обтікають
високі тіні дня, котрі годину
знакують в’язневі. Відбіг, як пес, —
за мур і просто в рів — коханий Київ,
а замість себе пугача лишив.
І цілоденна стрілянина. Руку
все не наб’є стрілець. Дрібнокалібер,
немов дитяча забавка, гвинтівка
колошкає потьмарені думки.
Над головою, справа, зліва, збоку,
ізісподу — старанно порозсовані,
поховані по кам’яних мішках
мої кохані друзі. Ні почути,
ні мовити до них. Доба утрат
на лезах губить голосні плачі.
Те джерело, з якого пив я воду
цілющого життя, нараз усохло,
стверділо, скрем’яніло — не вгризеш.
Ще далі — мури з молодих жалів —
зустрілися, дорогу заступивши
’дне одному. По той бік — їхня туга,
по цей бік — затяжна, у роздріб, смерть.
Будинок, що навпроти, кам’яніє
і крем’яніє. Ще спередодня
наїжиться в кереї волохатій
і закриває сонце й небеса.
Та дух мій, що знімається стрілою
у галактичну вись, свідомий жарту
вселенського: малесенька планета,
загублена в міжпланетарній пустці —
в’язниця, що полегшує життя
ув’язненим довершеністю горя
і філігранністю страждань, даремне
подвійні мури зводить. Раз померлий,
не помирає вдруге. Ошуканств
уже не бракне нам. Дарма дурити
одуреного. Але вбити — зась
того, хто вбитий віддаллю страшною
од всесвіту, хто скін свій пережив
ще замолоду, змалку, від народжень,
наважившись до всіх самоутрат
у цьому самовтраченому світі.
Дарма — радіти. Ремствувати — марно.
Це все було задумане — до нас.
Оцей мізерний клаптик існування,
де жити — тільки корчитись — і вже.
Тепер неси мене, моя бідо,
куди б не заманулося. Байдуже.
Там, де перегорів безмежний обшир,
дарма боятись холоду й вогню.
Бо тут немає шляху до душі
і не добрати марноти до серця,
Бо все — лише подоби. Тільки близни.
А ти прозрів. І спопелів. І вкляк.
Ачи живеш чи ні — не розпізнати.
Із коловерті згусклої зажури
не вирвати ні радості, ні горя.
Усе — притлумлене — твоїм кінцем,
що оточив, неначе еліпсоїд,
ізвомплену, глуху, непогамовану
твою стьмарілу душу. Ніби крик
з заламаними безміру устами
несе тебе до узбережжя смерти,
щоб наразити на жалкі краї.