І то була мені досада!
Пливла розгониста, туга
сліпучо-біла автострада.
Неначе линва циркова,
що над усесвіту проваллям
свої виборює права!
І ні початку, ні кінця
тій гілці простору, що родить
тугі оранжові сонця.
А в небі — де хоч в око стрель —
там джереловий голос бродить,
вишневий, мов віолончель.
Полощеться сорочка біла
од начувань, не од вітрів.
Душа займається зболіла:
так ясно-ясно він горів!
Та зачудований явою
небесною, ти стежив крок
його веселий — над пітьмою
несусвітенних заволок.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ніч осідала і влягалась падолом
- Попередній вірш → Василь Стус – Задосить. Приостань
(Оцінок ще немає)