Василь Стус – Була шипшина – росяна, осіння: Вірш

Була шипшина — росяна, осіння,
уся в огні, в червоній маячні,
і ти — йдеш навкіс, наче провидіння
мої сумні перебігаєш дні.
І плащ, і вид, і профіль твій — тужливі.
Трикутне сонце котиться згори,
стьмянілі очі, мов осліплі сливи,
од сліз осліплі. Стогнуть явори
довкола нас. А що іще? Неспокій
як гони ліг. Од кочегарки дим.
І торопкі всеначуванні кроки,
то лис блукає — із хвостом рудим.
О порятуй, о порятуй, спасенна,
о заховайся, в погляд не ступай.
Покірно так схиляються рамена,
покірно крився тьмою небокрай.
Покірно йшли благословенні губи,
обачно, як пелюстку, ти зняла
із мене сум. Це нашої загуби
в покірнім небі зірка ізійшла.
Була шипшина — росяна, кривава,
скісне проміння сіялося з хмар,
і кружеляла спроквола галява
передчуття побільшувало чар.
Там все було. Подіялося звільна,
душа розтала — й плавом попливла,
то ти її спостерігала спильна,
і в ній тривала, і по ній жила.
Ти пам’ятаєш? Спогади бриніли
як лотоки непам’яті. Як сон.
І обрії похмурі даленіли
і рвався місяць поночі в полон.