Василь Стус – Був дощ: Вірш

Був дощ. Була пора смеркань.
І зворохобилися душі,
і роздуми лягли в папуші,
мов листя ув осінній скруші.
Ці дні, немов зотлілі груші
на мокрій гілці існувань.
Був дощ. Була пора смеркань.
Гриміли у порожній ринві
добірні краплі, ніби сливи,
котрі падінням і щасливі,
аби в останньому пориві,
у плині самострумувань
ураз зайти за власну грань,
пірнути в смертні переливи.
Був дощ. Була пора смеркань.
І в серце увійшов неспокій
і сон обачний, неглибокий
клав звідусіль причайні кроки.
Чиїсь проносились потоки
повз правіки, століття, роки
і потерпав ти — це наскоки
щонайстрашніших із дерзань,
але допоки ще, допоки
умерлий виринай з волань.
Був дощ. І все виповідав
свою недолю і зажуру
припавши нахильці до муру
і на існовань кучугури
ще кучугури нагортав.
Був довгий дощ. І я не спав
ачи очей не міг склепити.
І думав: як то в світі жити?
Чекати, нудитися, скніти?
Усе життя, несамовитий,
ти розтриклятий розпрокляв.
То як же з долею дружити?
Несила, мабуть. Розбирав
себе по кісточках. Шукав
чи докори ачи привіти.
Бідо, не збутись твого гніту,
а де твій край? У вирві світу
не видобудеться з неслав.
І вирозумій весь наш вік —
все, що торосило дорогу.
Час навернутися до Бога,
під оберегу й осторогу?
Кажи ж — ти Господа шукав?
Був дощ. Була пора смеркань.
Чиїсь непевні силуети
снувались по стіні. Хтось шпетив
тебе, питавши, хто ти й де ти,
а перелети й недолети
не вимінили давні мети?
Ачи збагнув уже, поете,
всі жахом писані портрети
у пору самокатувань?
Був дощ. Була пора смеркань.
А дощ іде. А дощ іде,
неначе небо, що над нами,
всіма загримало громами
і ти радний уже руками
вчепитись за повітря. Снами
себе не збути. Яма ями,
в якій розводишся з світами.
І поніч облягає світ.
Вітчизно, чуєш нас? — Привіт!