Був культивований покірний ліс
і ніч була, якою, мов сновида,
я довго брів, чіпляючись ногами
за свіжі надруби.
Найкраща смерть,
подумалося, — взимку, під наркозом,
що довгі прикорочує путі.
Лапате віття гнулося під снігом,
не нарікаючи. Бо вітру не було,
лише тріщав мороз, мов з кулемету,
аж сосни совгались у мертвім сні.
І я набрів припалу снігом лаву,
що потягнулася за мною. Ось,
сідай. Бо гріх — оцього лісу спокій
будити кроками. Сідай. І спи.
І то був сон, як шкло нічної шиби,
все кригою муроване. І плив
наш чорний човен по гарячих водах
з кривавими підпалами на днищі.
І то був сон! Немов пекельний вар
мені пропонував себе у друзі
і обіцяв у смерк утаємничити,
у шар спресованих віддавна душ.
І дав я згоду.
- Наступний вірш → Василь Стус – Довкола стовбура кружляємо
- Попередній вірш → Василь Стус – Діброви суплять чорні брови
(Оцінок ще немає)