Був вечір. Втома. І досада літ.
Барак порожній. І докука довга.
Сон сну. І втома втоми. І не легше
прокинутися: табір споночів,
аж сіла зірка на дроту й щебече
і сяє горлом — з-понадсвітній спів.
Коли прищухло довкруги, поближнє
усевладуще ревом так реве,
ану збагни — суворе ачи ніжне
те, що тебе всевладно так зове.
Не задивляйся. Зиркай ненароком,
і хай спурхнувши зірка ввійде в сон,
в безнебу ніч, де мигдалеве око
засяло поміж витлілих опон,
що зачинили за стома замками
по безберегій сосон німоті
те все, що вабить щедрими дарами,
провідним світлом вабить у житті.
Колотиться душа твоя ненатла,
ревуть роги. Тремтить колючий дріт,
а відьма доля розпустила патла
і щось не своїм голосом кричить.
Ступай. Ступай. Я вільний з переляку,
зухвалий од нестерпу і гризот.
Кому ж кладу свою останню дяку?
Життя, мов жито, збите в околот.
