Василь Стус – Чужий мені мій рідний край: Вірш

Чужий мені мій рідний край.
Не вітчина, а чужаниця.
А я у ньому чорна птиця,
та хай святиться темний гай.
Мій гай. Мій гамір вороний.
Ронили гуси біле пір’я
над ним. І золоте сузір’я
виводив місяць молодий.
І ніч горіла, аж пекла,
текла вода, і повнозвучно
яріли хмари. Гамір. Гучно
моя ріка в мені текла.
Я зник. І тільки переплеск
лунав густою німотою
(Хто охрестив тебе святою?
Над всім над світом — білий хрест).
Як ніж у грудях. Скільки вас —
очниць замислені провалля
уперше стрілись тут,
отак підведних печаллю?
Не добереш — чи зойк чи сказ?
І я пливу. Колише пліт
вода. І голову колише.
Тримайсь як слід. Держи повище
вогненну голову. Як слід.
Ось гай. Ось гамір твій. Ось він.
Ось очі втраченого друга.
Така нас пойняла недуга,
давно вже домовина струхла,
припала до сухих колін.
Це гай. Це гамір мій. Рони
себе самого. Зо дві сталки
очіпок вкрадено в весталки,
бо в неї бахурі-сини.
Спи, розпачу.